Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

І вже зовсім безпідставне твердження, що СРСР там порівнюється з концтабором.

Насправді концтабір там береться як концтабір, до якого звикають, обсаджуючи колючий дріт квітами. Це вірш про адаптацію зору й душі. Слідство ж дає символові таку інтерпретацію, яка йому (слідству) вигідна, щоб виправдати свої вчинки по відношенню до мене.

Така ж неправда, що нібито я тверджу таке: соціалізм будується в нашій країні на крові й кістках. У вірші пам'яти репресованого М. К. Зерова є такі рядки:

Москва — Чиб'ю. Москва — Чиб'ю.

Печорський концентрак

Споруджує нову добу

На крові і кістках.

Отже, Печорський концентрак, і тільки Печорський концентрак, який слідство чомусь… ототожнює з СРСР.

І цієї збірки я не поширював. Міг її дати тому чи іншому літераторові, аби почути його думку про експериментальну, ще не відстояну збірку. Якби КДБ не втрутилося в мої суто авторські справи, можливо, я перетрусив би цю збірку, залишивши од неї лише поезії суб'єктивно-психологічного плану. Але слідство ловить людину напівдороги й, не питаючи, куди йдеш, звинувачує тебе за те, що не стало твоїм, над чим ти нахилився, роздумуючи й вагаючись.

Не пам'ятаю, щоб цю збірку я давав І. Світличному чи С. Шабатурі.

Так само не пам'ятаю про читання вірша „Колеса глухо стукотять“ Л. Селезненкові та І. Калиниченкові[652].

Отже, в оцінці обох збірок слідство дуже несправедливе, переслідуючи мету накинути мені те, чого в мене не було і не могло бути, накидаючи мені як переконання мої ситуативні настрої й подуми, даючи дуже й дуже тенденційну, а як часом — то й сфальсифіковану оцінку окремим творам.

Із другого боку, слідство зовсім не обходять такі „дрібниці“, як майже десятилітні регулярні труднощі автора віршів із надрукуванням своїх віршів у республіканських видавництвах, багаторічне знущання з автора — звільнення з роботи, цькування і т. д. і т. п., матеріальні злидні, в яких він, автор, перебував чи не від дитячих літ — той весь комплекс життєвих умовин, які так чи інакше спонукували до гірких, а часом — то й розпачливих думок-настроїв.

Слідство називає „ворожими“ дві мої статті — про творчість Володимира Свідзінського та Павла Тичини. Про „Феномен доби“ слідство пише: „Стус нав'язує читачеві антирадянські, націоналістичні погляди і уявлення“ про творчість П. Г. Тичини.

Такі звинувачення — дуже енергійні, але й дуже безпідставні. Жодних антирадянських тверджень у статті немає. Так само — і націоналістичних тверджень. Мені йшлося про трагедію геніального митця, позбавленого таланту в роки сталінського масованого наступу на творчу інтелігенцію.

Не вважаючи, що принцип партійности є негативним явищем, повторюю, що цей принцип партійности по-різному тлумачили А. В. Луначарський і Берія, Максим Горький і Сталін, М. Рильський і Каганович чи Малєнков.

Твердження ж слідства про те, що, на мою думку, принцип партійности в радянській літературі — це негативне явище, „одержавлювання“ і „спроневірний оптимізм“ — є така логічна абракадабра, на яку тяжко й відповісти, бо зрозуміти її — неможливо. Справа в тому, що я не адаптував окремих моментів — репресій 30-х років, голоду 1933 року, тенденційної критики Тичини в кінці 20-х років, ховання його ранньої творчости від широкого загалу, як то було в 30-ті роки. Слідство, закидаючи мені в провину, бере на себе сміливість твердити, що голод 1933 року був нормальним явищем, що репресії над письменниками в 30-ті роки були справедливими, що модуль Тичини, вироблений у кінці 30-х років, був мало не задуманий самим поетом із молодечих літ.

Що стосується статті про творчість В. Свідзінського, то в ній не тільки немає наклепів і паплюжень, як пише слідство, а й узагалі нема нічого з того, що б цікавило КДБ. Справа в тому, що доля Свідзінського в 30-ті роки багато в чому схожа до долі тих чи інших поетів після 1963 року — його майже не друкували, він, високий інтелігент за освітою, не міг знайти собі застосування в часи, коли українська (та й не тільки українська!) інтелігенція мусила або „перебудовуватися“, або йти освоювати Біломор-канал чи Комсомольськ-на-Амурі. Про це, звичайно, я і писав — іншими словами, як специфіку „гангренозної доби сталінського культизму“. Але, на мою думку, це факт. Такої втрати субстанції інтелігентности й інтелектуалізму, якої російська чи українська культури зазнали в 30-роки, вони, здається, не знали раніше і не знали пізніше.

Обидві статті я міг давати своїм знайомим — літераторам, але кому саме — не пам'ятаю. Мені ходило про те, щоб виточнити свою позицію, вберегтися од несправедливих і неточних думок, тверджень, настроїв.

Додам, що обидві статті було забрано в стадії незакінченій. По суті, КДБ перервало мою роботу над ними.

Мій останній лист до Спілки письменників („За статистичними підрахунками“) — це крик болю. Вважаю, що наклепницьких тверджень там немає. Є згадки про факти настільки нелюдяного ставлення до того чи іншого молодого літератора, які неможливі чи неприпустимі в соціалістичній країні. На жаль, такі факти є, а за 6 місяців слідство цих фактів не спростувало. Об'єктивно, писав я, виходить так, що до певної частини творчої молоді застосовують політику геноциду. Слово, звичайно, загаряче. Але я взяв словника іноземних слів, перевірив значення цього слова і переконавшись, що друге, фігуральне значення цього терміну не перечить моїм думкам, ужив це слово.

Серед цієї молоді я згадую не три імені, які згадує Постанова (М. Холодний, І. Світличний, В. Мороз та інші, які нібито проявили свою ворожість до радянського суспільства, хоч і з цією думкою я ніяк погодитися не можу), а згадую принаймні 40—50. До них і застосовують „психологічний і адміністративний терор“ — судять, обшукують, не дають змоги друкуватися, заочно обмовляють, звільнюють з роботи і т. д. і т. п. Вважаю, що це антисоціалістичні, нелюдські методи „виховання“.

Цей лист, надісланий до Спілки письменників та до ЦК КП України, я міг показувати знайомим літераторам. Кому саме — не пам'ятаю.

Звичайно, не знаю, як міг цей лист потрапити за кордон. Я його туди не слав. Я слав до офіційних органів, але відповіді не одержав.

Справді, я дав згоду підписати звернення про арешт Н. А. Строкатої, не вбачаючи в цьому зверненні чогось такого, що б перечило моїм поглядам на обставини справи, як завжди, старанно приховуваної од громадськости. Я не побачив у зверненні ні наклепницьких тверджень, ні неправдивих відомостей про причини засудження чоловіка Н. А. Строкатої.

Атмосфера утаємничених слідств і закритих судів, спроба втручатися в родинні стосунки і порвати їх, цькування жінки-науковця — все це уможливило мою згоду підписати звернення…»[653]

Інтерес становить і пасаж щодо «моршинських» свідків, який, безперечно, додатково розлютив і слідчого, й керівництво УКДБ:

«У