Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

оратори вихваляють свій товар то англійською, то французькою мовами. Біля вільного помосту юрмляться раби, трусячись перед початком торгів. Серед них і невільники покійного Сен-Клера — Том, Альфред і решта. Тут же стоять сумні й налякані Сусанна та Емілі. Потенційні покупці чи просто зацікавлені обмацують їх, роздивляються, висловлюючи свою оцінку вголос, як жокеї, які обирають собі скакунів.

— Альфе! Ти як сюди потрапив? — вигукнув один молодий панок, плескаючи по плечу такого ж франта, який саме роздивлявся Адольфа у монокль.

— Я хочу купити лакея. Дізнався, що негрів маєтку Сен-Клер виставлено на аукціон, та й подумав, чи не придбати мені Адольфа.

— Хто ж купує Сен-Клерових негрів?! Вони нахабні, розбещені. Борони тебе Боже!

— Мене цим не настрашиш! — править своєї потенційний покупець. — Хто б до мене не потрапив, швидко стане шовковим. Я їм не Сен-Клер, зі мною жартувати не раджу. Ні, я таки куплю цього мулата, він мені подобається.

— Пустить тебе з торбами! Він там звик розкидатися господарськими грошима. Сен-Клер ніколи не перевіряв здачу.

— Моїх не розкидатиме! І віддавати буде все до цента! Посидить раз-другий у каталажці, то швидко навчиться економити. Все, вирішено, купую!

Том сумно поглядав на панів, що проходили повз нього, думаючи, кого із них він хотів би бачити своїм господарем. Та серед публіки, яка зазвичай збирається на біржі, важко знайти людину, якій можна спокійно довірити свою долю. Він бачив дуже різних людей, — худих і товстих, високих і низьких, елегантних джентльменів і розхлябаних бевзів, — але всі вони були якісь злі. Таких, як Сен-Клер, серед них годі було й сподіватися.

Перед початком аукціону кремезний маленький панок, проштовхуючись крізь натовп, безцеремонно прокладав собі шлях ліктями. Ось він почав оглядати товар. Том з першого погляду відчув до нього відразу, яка щомиті зростала. Хоч він і був невеликого зросту, проте виглядав фізично сильним. Описати його неважко, але навіть писати це неприємно, не те що знаходитися поруч: голова — круглий м’яч, зеленаві витрішкуваті очі, які, здавалося, от-от вигулькнуть з орбіт, біло-руде нечесане волосся, майже невидимі брови. До того ж він жував тютюн і повсюди плювався виссаними рештками, втираючи губи величезною волохатою рукою, вкритою ластовинням. У нього були брудні нігті, пожмаканий і недоладний одяг. Ось він підійшов до Тома, схопив його за щелепу, оглянув зуби, змусив показати біцепси, повернутися і підскочити.

— Звідки родом? — спитав він.

— З Кентуккі, пане, — тихо відповів Том, безпорадно оглядаючись навсібіч.

— Чим займався?

— Управляв господарством господарів.

— Так я тобі й повірив! — сказав незнайомець і пішов далі.

На хвилинку він затримався коло Адольфа, сплюнув просто на його вичищений чобіт і пройшов повз. Тепер перед ним стояла Емілі. Він провів своєю важкою брудною лапою по плечах і грудях дівчини, помацав її руки, оглянув її зуби і відштовхнув до Сусанни, яка за ці хвилини ледь не померла від страху й огиди. Налякана Емілі розридалася.

— Мовчи, скотино! — шикнув на неї аукціоніст. — Ми починаємо, а вона тут нюні розвела.

І аукціон розпочався.

Адольфа купив той молодий джентльмен, який загорівся бажанням це зробити ще перед початком торгів. Щоправда, йому довелося віддати за нього кругленьку суму.

Решту невільників Сен-Клера розкупили інші покупці. Ось черга дійшла і до Тома.

— Вилазь тепер ти. Чуєш? — наказав Томові аукціоніст.

Том піднявся на поміст, розгублено роззираючись. Він не розумів ані слова, всі звуки перетворилися на шум у вухах, а тим часом аукціоніст розхвалював його англійською і французькою мовами, покупці викрикували з зали, декілька разів стукав молоток… Та ось молоток стукнув востаннє. Том розчув лише слово «доларів» і зрозумів, що його вже продано.

Його зіштовхнули з помосту. Круглоголовий здоровань грубо схопив його за плече і крикнув:

— Стій тут!

Том майже не усвідомлював, що з ним відбувається. А тим часом продавали наступних рабів. Ось продано і Сусанну! Вона ледь жива сходить з помосту, сповільнює ходу, тужливо озирається назад. Вона благально дивиться на чоловіка, який її купив, і просить:

— Пане, купіть мою доньку!

— Я б радо її купив, та, скоріш за все, у мене забракне грошей, — відповідає цей поважний літній джентльмен із добрими очима.

А Емілі піднімається на поміст, налякано і несміливо дивиться на натовп. Щоки її палають, очі блищать… Мати гірко стогне, помітивши, що вона від цього стала ще красивішою. Аукціоніст також це помітив і, не втрачаючи ні секунди, починає розхвалювати товар, пускаючи в хід усі позитивні епітети і порівняння, які тільки знає на обох мовах. Охочих купити Емілі знайшлося чимало.

— Я спробую, — каже новий господар Сусанни і вступає в торг. Та протримався він недовго. За дівчину дають багато, у нього просто стільки грошей немає, тож він здається. Аукціоніст набиває товарові ціну, і бажаючих меншає. Ось залишилося двоє: якийсь поважний літній пан і новий Томів власник, коренастий мужик, який так налякав Емілі. Старий презирливо позирає на конкурента і щедро збільшує ціну. Але той вперті-ший і багатший, тож в результаті лот продано саме йому. Тепер її єдина надія — Бог! На цьому аукціоні здоровань купив чотирьох: Тома, Емілі і ще двох молодиків. Емілі йде з ними за новим господарем, обливаючись гіркими сльозами. Господар Сусанни засмучений, але на аукціонах щодня ридають вбиті горем розлуки матері, дружини, діти… Та що тут вдієш?.. Таке життя. Він лагідно бере свою єдину покупку — Сусанну — за лікоть, і вони ідуть у протилежний бік…

А вже скоро довірена особа солідної фірми вишле до Нью-Йорка чек на умовлену суму. На його звороті варто було б написати: «Він вимагатиме плати за кров нещасних і пригноблених, бо ніколи не забуде їхніх зойків і плачу».

Розділ XXХІ

Дорога в незнане життя

Твої очі занадто чисті,

щоб міг Ти дивитись на зло,

і на насильство дивитись не можеш.

Чому ж дивишся Ти на грабіжників,

мовчиш, коли несправедливий

винищує справедливішого від себе?

Книга пророка Авакума (І, 13)

Тома розмістили на нижній палубі бідненького суденця з диявольською назвою «Пірат», яке пливло вгору по Ред-Рівер. Його руки і ноги були скуті, та важчим за ці кайдани був камінь, який лежав на серці бідолашного раба. Ясне небо його долі, яке ще донедавна освітлювало сонце надії, затягнули чорні грозові хмари. Всі його сподівання пливли з душі так само, як зникали з виду дерева на березі. У ці хвилини він втрачав усе: рідний кут у Кентуккі, дружину, дітей, добрих господарів, багатий дім Сен-Клера і його