Читати книгу - "Що впало, те пропало"

— Знаменита скриня, — говорить Ходжес, сідаючи поруч із Пітом.

Піт киває.

— Так. Знаменита скриня. Фотограф із помічником пішли обідати, але, гадаю, вони незабаром повернуться. Їжа в місцевих ресторанах їм не сподобалася. Вони з Нью-Йорка, — додає він, знизавши плечима, неначе це все пояснює. — Спочатку він хотів, щоб я сів на скриню і підпер голову кулаком. Ну, знаєте, як та знаменита скульптура. Я відрадив його, але це було не просто.

— Це для місцевої газети?

Піт хитає головою й починає посміхатися.

— Це мої гарні новини, містере Ходжес. Фотографії для «Нью-Йоркера». Вони хочуть надрукувати оповідання про те, що сталося. І не маленьке. Їм потрібен матеріал для «колодязя» — це так вони називають середину журналу. Справді великий матеріал. Можливо, найбільший, який у них був.

— Це ж чудово!

— Буде, якщо я не облажаюся.

Ходжес дивиться на нього секунду.

— Стривай. Ти сам будеш його писати?

— Ага. Спочатку вони хотіли прислати одного зі своїх письменників — Джорджа Пакера[140], а він дійсно гарний, щоб узяти в мене інтерв’ю і написати оповідання. Це велика справа, тому що Джон Ротстайн у минулому був їх зіркою, одного рівня з Джоном Апдайком, Ширлі Джексон… Ну, ви знаєте, про кого я.

Ходжес не знає, але киває.

— Ротстайн був, типу, рятівним притулком для підліткових страхів, а потім для страхів середнього класу. Начебто Джон Чівера. Я зараз читаю Чівера. Знаєте його оповідання «Плавець»?

Ходжес киває головою.

— Варто почитати. Він класний. Коротше, їм потрібне оповідання про записники. Уся історія, від початку до кінця. Вони це задумали після того, як провели три-чотири графологічних експертизи фотокопій, які я зробив, і фрагментів.

Про фрагменти Ходжес знає. У вигорілому підвалі залишилося достатньо обвуглених фрагментів, щоб підтвердити твердження Піта, що втрачені записники справді належали Ротстайну. Поліція, вивчивши минуле Морріса Белламі, підкріпила фактами історію Піта. У якій Ходжес ніколи і не сумнівався.

— Наскільки я зрозумів, ти відмовив Пакеру.

— Я відмовив всім. Якщо це оповідання буде написане, це повинен зробити я. І не тільки тому, що я був там, але ще тому, що роботи Джона Ротстайна змінили мо…

Він замовкає.

— Ні. Я хотів сказати, що його роботи змінили моє життя, але це не так. Не думаю, що в підлітка є щось, що можна змінювати. Мені лише минулого місяця виповнилося вісімнадцять. Напевно, я мав на увазі, то його роботи змінили мою душу.

Ходжес посміхається.

— Розумію.

— Головний редактор сказав, що я занадто молодий. Це краще, ніж «позбавлений таланту», вірно? Тому я послав йому зразки своїх творів. Допомогло. Ще я поговорив із ним. Це було не так уже й важко. Після спілкування з Моррісом Белламі перемови з хлопцем з нью-йоркського журналу — раз плюнути, а не справа. Ото були перемови.

Піт знизує плечима.

— Звичайно, вони відредагують там усе по-своєму. Я читав, як це робиться, і я не проти. Але, якщо вони захочуть це опублікувати, там стоятиме моє ім’я.

— Жорстка позиція, Піте.

Він якийсь час дивиться на скриню і на мить виглядає старшим за свої вісімнадцять.

— Це жорсткий світ. Я це зрозумів після того, як мого батька переїхали машиною біля Міського Центру.

Не знаючи, що на це відповісти, Ходжес мовчить.

— Знаєте, чого в «Нью-Йоркері» хочуть?

Ходжес не дарма майже тридцять років пропрацював у поліції.

— Припускаю, короткий переказ останніх двох романів. Про Джиммі Ґолда, його сестру й усіх їх друзів. Хто з ким, що, як, коли, і як все це владналося.

— Ага. І я — єдиний, хто про це знає. І це підводить мене до тієї частини, де я повинен вибачитися.

Він серйозно дивиться на Ходжеса.

— Піте, не потрібно вибачень. Проти тебе не висунуто жодних звинувачень, а я на тебе зла не тримаю. Ні краплини. Холлі і Джером теж. Ми просто раді, що твої мама й сестра одужали.

— Але все могло бути по-іншому. Якби я тоді не мовчав, як риба, у вас у машині, а потім не втік через аптеку, можу посперечатися, Белламі не прийшов би до нашого будинку. Тіні досі кошмари сняться.

— Вона звинувачує тебе?

— Узагалі-то, ні.

— Ну от, — каже Ходжес. — Ти ж стояв під дулом пістолета. Буквально й образно. Халлідей тебе дуже налякав, і ти не міг знати, що він уже мертвий, коли того дня ішов до нього в магазин. А щодо Белламі, ти навіть не знав, що він ще живий, тим паче, що він вийшов із в’язниці.

— Це все так, але Халлідей був не єдиною причиною, чому я не хотів розмовляти з вами. Мені все ще здавалося, що я зможу зберегти записники, розумієте? Тому я не хотів розмовляти з вами. Тому я втік тоді. Я хотів їх зберегти. Не скажу, що це була головна моя думка, але вона не покидала мене. Ці записники… Ніби… І я повинен сказати про це в оповіданні, яке пишу для «Нью-Йоркера»… Вони зачарували мене. Я мушу вибачитися, тому що я не так уже сильно відрізнявся від Морріса Белламі.

Ходжес бере Піта за плечі й заглядає йому прямо в очі.

— Якби це було так, ти б ніколи не пішов до того Залу, готовий спалити їх.

— Я впустив запальничку випадково, — спокійно вимовляє Піт. — Коли здригнувся від пострілу. Гадаю, я б усе одно це зробив — якби він вистрілив у Тіну, — але про це неможливо дізнатися напевно.

— Я це знаю напевно. І я впевнений у нас обох.

— Так?

— Так. Отже, скільки вони обіцяють тобі заплатити за це?

— П’ятнадцять тисяч доларів.

Ходжес аж присвиснув.

— Якщо візьмуть. Але вони візьмуть. Мені допомагає містер Рікер, і виходить дуже непогано. Перша половина в чернетках вже готова. Художня проза в мене сяк-так виходить, а такі речі — трохи краще. Колись, можливо, я зроблю на цьому кар’єру.

— А що зробиш із грошима? Відкладеш на коледж?

Він киває головою.

— До коледжу я все одно вступлю, так чи інакше. Щодо цього я не переймаюся. Гроші підуть на Чапел-ридж. Тіна переходить до нього цього року. Ви не уявляєте, яка вона щаслива.

— Це добре, — каже Ходжес. — Дійсно, добре.

Вони деякий час сидять мовчки, дивлячись на скриню. На доріжці лунають кроки й чоловічі голоси. Двоє молодиків, що з’явились, одягнені майже в однакові картаті сорочки та джинси, на яких ще видно магазинні складки. У Ходжеса з’являється підозра, що вони вважають, ніби в глибинці всі так