Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Із добросовісною точністю залізничника, рівно у той момент, коли збігло півгодини, хлопець написав своє ім’я під наказом відправити «Комету» з паротягом номер триста шість і переправити її до станції Вінстон.

Начальник станції у Вінстоні здригнувся, побачивши наказ, але він не належав до людей, які сперечаються з владою. Він подумав: а може, тунель не такий уже й небезпечний, як здавалось. І сказав собі, що найкраща можлива політика сьогодні — не думати.

Коли він подав копії наказу провідникові та машиністові «Комети», провідник повільно окинув поглядом приміщення, оглянув кожне обличчя, згорнув аркуш, вклав його до кишені й без жодного слова вийшов.

Машиніст якусь мить стояв, дивлячись на папірець, а потім кинув його і сказав:

— Я не буду цього робити. І якщо вже доходить до того, що залізниця видає такі накази, то я на неї більше не працюватиму. Можете записати, що я звільнився.

— Але ви не можете звільнитися! — закричав начальник станції. — Вони вас за це арештують!

— Якщо знайдуть, — відповів машиніст і вийшов зі станції у безмежну темряву гірської ночі.

Машиніст із Сілвер-Спрінґс, який доставив номер триста шість, сидів у кутку кімнати. Він зареготав і сказав:

— Та він боїться.

Начальник станції обернувся до нього.

— Джо, а ти це зробиш? Поведеш «Комету»?

Джо Скотт був п’яний. Колись залізничника, який з’являвся на роботу з ознаками алкогольної інтоксикації, сприймали як лікаря з виразками віспи на обличчі.

Але Джо Скотт був привілейованою особою. Три місяці тому його звільнили за порушення правил безпеки, що призвело до серйозних збитків. Два тижні тому Рада стандартизації поновила його на роботі. Він був другом Фреда Кіннана, захищав його інтереси у спілці, виступаючи не проти працедавців, а проти її членів.

— Звісно, — сказав Джо Скотт. — Я поведу «Комету». Якщо їхати дуже швидко, я її проведу.

Кочегар триста шостого залишився у кабіні паротяга.

Він стурбовано спостерігав, як робітники чіпляють паротяг до передньої частини «Комети». Чоловік поглянув на червоне і зелене світло над тунелем, що виднілось удалині, кілометрів за тридцять звивистої дороги. Він був спокійною, товариською людиною; став хорошим кочегаром, але ніколи не міг дослужитися до машиніста. Єдиною його цінністю були міцні м’язи.

Кочегар був упевнений, що його керівники добре знають, що роблять, тому не наважувався нічого запитувати.

Провідник стояв біля хвоста «Комети». Він вдивлявся у вогні тунелю, а потім поглянув на довгий ланцюжок вікон потяга. У кількох із них горіло світло, але в більшості проглядалось лише слабке блакитне сяйво нічних ламп, що пробивалося крізь опущені жалюзі. Провідник подумав, що йому слід було б розбудити пасажирів і попередити їх. Колись він ставив безпеку клієнтів вище за власну — не через любов до людей, а тому, що це була частина його роботи, яку він приймав і якою пишався. Зараз же він відчував зневагу та байдужість і не мав жодного бажання нікого рятувати. Вони самі цього хотіли, вони ухвалили директиву десять двісті вісімдесят дев’ять, думав провідник, вони продовжували жити і щодня відверталися від вердиктів, які Рада стандартизації видавала беззахисним жертвам, — то чому б і йому тепер від них не відвернутись? Якщо він порятує їхні життя, ніхто з них не стане на його захист, коли Рада стандартизації обвинуватить його в невиконанні наказів, сіянні паніки, у запізненні містера Чалмерса. Він не мав жодної охоти ставати мучеником заради бажання людей безперешкодно віддаватися власному безвідповідальному злу.

Коли настав момент, він підняв ліхтар і подав машиністові сигнал їхати.

— Бачиш? — тріумфально сказав Кіп Чалмерс Лестерові Таку, коли колеса під їхніми ногами, обертаючись, задвигтіли. — Страх — єдиний дієвий засіб упливу на людей.

Провідник увійшов до тамбура останнього вагона. Ніхто не помітив, як він спустився сходами з протилежного боку, вислизнув з потяга і розчинився у гірській темряві.

Стрілочник стояв, готовий перевести стрілку і вивести «Комету» з бічної колії на основну. Він дивився, як «Комета» повільно наближається до нього. Все, що було видно, — це білу кулю з променем, який пролягав у темряві, високо над його головою; все, що було чути — гуркіт і тремтіння рейок під ногами. Він знав, що стрілку не можна переводити. Стрілочник пригадав ніч, десять років тому, коли він ризикнув життям, щоб під час повені порятувати потяг, який от-от мало змити. Але він знав, що часи змінилися. Перевівши стрілку і побачивши, як промінь змістився вбік, стрілочник зрозумів, що решту життя ненавидітиме свою роботу.

Повністю з’їхавши з бічної колії, «Комета» вирівнялась у пряму лінію і покотилась у напрямку гір. Промінь її головного прожектора скидався на випростану руку, яка вказувала шлях, а в самому кінці потяга світилася скляна оглядова ніша.

Дехто з пасажирів «Комети» не спав. Коли потяг почав, звиваючись, пнутись догори схилами, вони побачили скупчення ліхтарів у Вінстоні, що лежали, розсипані, під ними у темряві; далі все знову накрила цілковита чорнота, в якій мерехтіли лише червоні й зелені лампи навколо отвору тунелю попереду. Вогні Вінстона ставали дедалі дрібніші щоразу, коли їх можна було розгледіти. Чорна діра тунелю збільшувалася. Часом вікна застилала темна вуаль, затягуючи собою вогники: це був густий дим від вугільного паротяга.

Із наближенням тунелю, у порожнечі простору і каміння, на самому краю неба, з південного напрямку пасажири бачили тріпотливе полум’я, що звивалося на вітрі. Вони не знали, що то було, але й довідатися не бажали.

Катастрофи зазвичай уважають результатом абсолютної випадковості, й негайно знайшлися люди, які стверджували, що пасажири «Комети» були невинні, що вони не несли відповідальності за те, що з ними сталося.

Чоловік у люксі «А» першого вагона був професором соціології. Він навчав, що індивідуальні здібності не мають жодного значення, що індивідуальне зусилля — марне, що індивідуальна свідомість — це безсенсова розкіш, що не буває індивідуального розуму, характеру або досягнення, все досягається колективно, і зважати слід не на окрему особу, а на маси.

Чоловік в одномісному сьомому купе другого вагона був журналістом. Він писав, що «задля доброї справи» цілком правильно та морально вдатися до примусу, вірив, що має право застосовувати фізичну силу щодо інших, щоб ламати життя, душити амбіції, чавити бажання, оскверняти переконання, ув’язнювати, грабувати, убивати — заради будь-чого, що можна було назвати «доброю справою». Це поняття навіть не обов’язково було пристосовувати до конкретної ідеї, оскільки він ніколи