Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Ви подасте мені свій наказ у письмовому вигляді?

— Що, чорт забирай? Ти натякаєш, що не довіряєш мені? Справді?

— Дейве, а навіщо вам до Фермонта? Чому б їм просто не зателефонувати і запитати про той дизель, якщо ви думаєте, що він у них є?

— Не розказуй, як мені виконувати свою роботу! Ти не будеш отак сидіти тут і ставити мені запитання! Тримай свою пащу на замку і роби, що наказують, інакше я дам тобі можливість виступити перед Радою стандартизації!

На Брентовому ковбойському обличчі складно було розгледіти емоції, але Мітчам побачив там щось, що нагадувало недовірливий жах; тільки то був жах у відповідь на якесь власне видіння, а не на слова, і не було в цьому виразі страху, на який сподівався Мітчам.

Брент знав, що завтра вранці його слово буде протиставлятися слову Мітчама. Мітчам заперечуватиме, що віддав наказ і покаже надрукований текст про паротяг номер триста шість, висланий до Вінстона, щоб просто «чекати», і надасть свідчення того, що сам вирушив до Фермонта у пошуках дизеля. Мітчам заявить, що фатальний наказ самовільно віддав Білл Брент, головний диспетчер, і що це повністю лежить на його совісті. Справа не видавалась би аж надто заплутаною, вона не витримала б ретельного аналізу, але для Ради стандартизації цього вистачить, адже їхня політика передбачає всього лише заборону вивчати будь-що надто ретельно. Брент знав, що він міг би грати в ту ж таки гру і передати естафету наступній жертві, знав, що йому вистачило б розуму це все провернути, — от тільки він радше помре, ніж зробить таке.

Зовсім не вигляд Мітчама змусив його завмерти від жаху. Це сталося через усвідомлення того, що немає жодної людини, якій можна про все це розповісти, щоб запобігти трагедії: жодного начальника на всій лінії, від Колорадо до Омахи та Нью-Йорка. Начальників було повно, і всі вони чинили однаково; це вони показали Мітчаму приклад, підказали спосіб. Дейв Мітчам був тепер своїм на залізниці, а він, Білл Брент, більше своїм не був.

Так, як Білл Брент умів охоплювати зором усю залізничну мережу на ділянці, тільки вхопивши зором кілька чисел на аркуші, так цієї миті він окинув зором і власне життя, а також повну ціну прийнятого рішення. Він не закохувався, аж доки не минула юність. Аж у тридцять шість років він знайшов бажану жінку. Протягом останніх чотирьох років вони були заручені. Білл мусив чекати, бо мав обов’язок підтримувати матір та овдовілу сестру з трьома дітьми. Він ніколи не боявся нести тягар, бо знав, що здатен на це, і ніколи не брав на себе зобов’язань, якщо не був певен, що зможе їх виконати. Він чекав, заощаджував гроші, й ось нарешті настав той час, коли Білл відчув, що достатньо вільний для того, щоб бути щасливим. За кілька тижнів, у червні, він мав одружуватися. Сидячи за своїм столом і дивлячись на Дейва Мітчама, він згадав про це, але думка не викликала у нього жодних вагань, тільки жаль та приглушений смуток — приглушений, бо він просто не міг дозволити почуттю стати частиною цього моменту.

Білл Брент нічого не знав про епістемологію. Зате знав, що людина повинна жити, керуючись власним раціональним сприйняттям реальності, що вона не може діяти проти нього, уникати його або шукати йому підміни. І що іншого способу життя для нього не існує.

Він підвівся.

— Це правда: поки я на своїй посаді, я не можу не виконувати ваших наказів, — сказав він. — Але зможу, якщо звільнюсь. Тому я звільняюся.

— Ти — що?

— Я негайно звільняюся.

— Але ж ти не маєш права звільнятися, клятий покидьку! Хіба ти не знаєш? Не знаєш, що я тебе за це кину до в’язниці?

— Якщо хочете вранці прислати по мене шерифа, я буду вдома. Втікати не намагатимуся. Немає куди бігти.

Дейв Мітчам на зріст був метр дев’яносто і мав будову борця, але весь тремтів від злості й жаху перед делікатною постаттю Білла Брента.

— Ти не можеш звільнитися! Це заборонено законом! Я — закон! Ти не можеш мене покинути! Я тебе звідси не випущу! Я не дозволю тобі сьогодні покинути цю будівлю!

Брент підійшов до дверей:

— А ви повторите наказ, який дали мені, перед іншими? Ні? Тоді я йду!

Щойно він відчинив двері, як Мітчам ударив його кулаком в обличчя, і Брент упав на підлогу. Старший машиніст і начальник служби руху стояли у відчинених дверях.

— Він звільнився! — закричав Мітчам. — Цей боягуз звільнився у такий момент! Він порушник закону і нікчема!

Повільно піднявшись із підлоги, Білл поглянув на чоловіків крізь криваву пелену, що застилала йому очі. Білл бачив, що вони все зрозуміли, але бачив також і закритість їхніх облич: розуміти вони не хотіли, не хотіли втручатися, не хотіли ненавидіти його за те, що заради справедливості він ставив їх у складне становище. Білл нічого не промовив, просто звівся на ноги і покинув будівлю.

Мітчам уникав дивитися на присутніх.

— Агов, ти, — покликав він, кивнувши головою до нічного диспетчера. — Йди сюди. Мусиш негайно заступити на його місце.

Зачинивши двері, Мітчам повторив хлопцеві історію про дизель у Фермонті, яку перед тим розповідав Брентові, і наказав відправити «Комету» з паротягом номер триста шість, якщо за півгодини від нього не буде звістки. Юнак був нездатен зараз думати, говорити або що-небудь розуміти: він бачив кров на обличчі Білла Брента, якого вважав своїм ідолом.

— Так, сер, — тупо відповів він Дейву Мітчаму, який вирушав до Фермонта, дорогою повідомляючи кожному працівнику депо, стрілочнику чи обтирачу, що він їде автодрезиною шукати дизель для «Комети».

Нічний диспетчер сидів за столом, дивлячись то на годинник, то на телефон, і молився, щоб той задзвонив, щоб надійшло повідомлення від містера Мітчама. Але півгодини минуло в тиші, і коли залишалось всього три хвилини, хлопець відчув такий жах, якого не міг пояснити. Єдине, що знав: він не хотів передавати наказ. Він обернувся до старшого машиніста і начальника служби руху та запитав, вагаючись:

— Перш ніж поїхати, містер Мітчам віддав мені наказ, але я не знаю, чи мені слід його виконувати, тому що… Мені здається, він неправильний. Він сказав…

Старший машиніст відвернувся. Він не відчував жодного жалю: хлопцеві було стільки ж років, як і його братові.

Начальник служби руху гаркнув:

— Роби, як тобі сказав містер Мітчам. Думати тобі не дозволено, — і вийшов із приміщення.

Та відповідальність, якої уникли Джеймс Таґґарт і Кліфтон Лоусі, лежала тепер на плечах переляканого