Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Жінка в одномісному десятому купе третього вагона була літньою вчителькою, яка клас за класом перетворювала безпорадних дітей на жалюгідних боягузів, навчаючи їх, що воля більшості — єдиний критерій добра та зла, що більшість може робити все, що забажає, що дітям не слід відстоювати власних переконань, а необхідно просто робити те ж, що й інші.

Чоловік у салоні «В» четвертого вагона був видавцем газети, який вірив, що люди лихі за своєю природою, що вони не пристосовані до свободи, і якщо не контролювати базових інстинктів, то всі кинуться брехати, грабувати і вбивати одне одного, а тому людьми слід керувати за допомогою брехні, грабунку і вбивства, що варто зробити винятковим привілеєм керівників, і примушувати підлеглих працювати, вчити їх моральності, утримувати в рамках закону та порядку.

Чоловік у купе «Н» п’ятого вагона був бізнесменом, який здобув свій бізнес, копальню залізної руди, отримавши за допомогою закону про зрівняння можливостей урядову позику.

Чоловік у салоні «А» шостого вагона був фінансистом, який надбав свої статки, скуповуючи «заморожені» залізничні облігації, а потім його друзі у Вашингтоні їх «розморожували».

Чоловік, який мав п’яте місце у сьомому вагоні, був робітником. Згідно з його переконанням, він мав «право» на роботу незалежно від того, підходив він своєму працедавцеві чи ні.

Жінка з одномісного купе номер шість у восьмому вагоні працювала викладачкою. Вона вважала, що, як споживач, має «право» на транспортні перевезення, хочуть працівники залізниці того чи ні.

Чоловік із одномісного купе номер два у дев’ятому вагоні був професором економіки. Він захищав ліквідацію приватної власності, пояснюючи, що інтелект не має жодної ролі у промисловому виробництві, що людський розум — наслідок матеріальних інструментів, що фабрикою чи залізницею може керувати будь-хто, оскільки це залежить винятково від технічних засобів.

Жінка з купе «D» у десятому вагоні вклала своїх дітей спати на верхніх полицях, дбайливо накрила їх, оберігаючи від протягів і поштовхів. Її чоловік працював на уряд — забезпечував дотримання директиви, а вона захищала його, повторюючи: «Мені байдуже, це шкодить тільки багатим. Зрештою, я повинна думати про дітей».

Чоловік із одномісного купе номер три в одинадцятому вагоні — дрібний плаксивий невротик, — писав дешеві п’єски, соціальним посланням яких були вкраплення нецензурних виразів, що створювали ефект, наче всі бізнесмени — негідники.

В одномісному купе номер дев’ять у дванадцятому вагоні подорожувала домогосподарка, яка вважала, що має право обирати політиків, про яких нічого не знала, і контролювати гігантські галузі промисловості, про які не мала зеленого поняття.

В люксі «F» тринадцятого вагона їхав адвокат, який казав: «Я? Я завжди знайду спосіб порозумітись із будь-якою політичною системою».

У люксі «А» чотирнадцятого вагона їхав професор філософії, який навчав, що розуму немає (як ви можете знати, що тунель небезпечний?), немає реальності (як ви можете довести, що тунель існує), немає логіки (чому ви стверджуєте, що потяг не може рухатися без рушійної сили?), немає принципів (навіщо вам керуватися причинно-наслідковими зв’язками?), немає прав (чому не можна силою прикріпляти людей до їхніх робочих місць?), немає моралі (що морального у керівництві залізницею?), немає нічого абсолютного (яка вам різниця — чи ви живі, чи мертві?). Він навчав, що ми нічого не знаємо (навіщо суперечити наказам керівників?), що ми ніколи не можемо ні в чому мати певності (як ви можете знати, що ви маєте рацію?), що керуватися слід доцільністю моменту (ви ж не хочете ризикувати роботою, правда?).

Чоловік у салоні «В» п’ятнадцятого вагона успадкував свої статки. Він весь час повторював: «Чому це самому лише Ріарденові дозволено виробляти ріарден-метал?»

Чоловік у купе «А» шістнадцятого вагона був гуманітарієм і казав: «Обдаровані люди? Та мені байдуже, за що їх змушують страждати. Їх слід карати, щоб підтримувати некомпетентних. Правду кажучи, мені байдуже, чесно це чи ні. Я пишаюся тим, що мене не обходить питання справедливості стосовно людей дії, оскільки йдеться про милосердя до нужденних».

Ці пасажири не спали. У потязі не було жодної людини, яка б не розділяла бодай одного з їхніх переконань. Коли потяг в’їхав у тунель, полум’я Смолоскипа Ваятта було останнє, що вони побачили на землі.

Розділ VIII

Заради нашої любові

Сонце торкнулося верхівок дерев на схилі: вони здавалися блакитно-срібними, віддзеркалюючи барву неба. Даґні стояла біля дверей своєї хатинки: перші промені освітлювали її чоло, а під ногами розкинулися кілометри лісу. Кольори листя зі срібного вгорі переходили до зеленого, а внизу, при дорозі, вони ставали димчасто-синіми від тіні. Світло сочилося крізь гілки і раптовими сплесками, фонтанами зелених променів вистрілювало вгору, торкнувшись до кущів папороті. Даґні подобалося стежити за рухами світла тут, де панувала цілковита застиглість.

Як і кожного ранку, вона позначила сьогоднішню дату на аркуші паперу, прикріпленому до стіни в кімнаті. Послідовність дат на цьому аркуші — єдина зміна у триванні її однакових днів; вона робила це, наче в’язень, який відзначає час на безлюдному острові. Сьогодні було 28 травня.

Вона вирішила, що з плином днів мала прийти до певної мети, але не знала, чи вже її досягла. Приїхавши сюди, поставила перед собою три завдання: відпочити, навчитися жити без залізниці, позбутися болю. «Позбутися». Саме так вона казала. Даґні здавалося, ніби її приковано до пораненого незнайомця, у якого щомиті міг початися напад, супроводжуваний страшними приголомшливими криками. Вона не співчувала цьому незнайомцеві, він викликав у ній презирство і нетерпимість. Даґні мусила боротись із ним, щоб знищити, — тільки так могла розчистити собі дорогу і вирішити, що хоче робити. Але незнайомця нелегко було перемогти.

Із відпочинком усе виявилося простіше. Даґні з’ясувала, що любить самотність. Вона прокидалася щоранку, впевнена і задоволена; знала, що може ще більше розвинути ці почуття, щоб давати собі раду з усім, що на неї чекало. У місті їй доводилося жити під постійним тиском, доводилося витримувати шокові стани, злість, обурення, відразу, погорду.

Єдина загроза, що могла тут на неї чигати, — це звичайний фізичний біль через якусь пригоду. Порівняно з усім іншим ця загроза здавалася невинною і легкою. Хатинка була розташована далеко від дороги. Вона залишилась у тому ж стані, в якому її покинув батько. Даґні готувала їжу в печі на дровах і збирала деревину на схилах. Вона повидирала з-під стін чагарники, залатала дах, перефарбувала двері та рами вікон. Дощі, бур’яни та