Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

що втік з війська, яким командував на південному кордоні полковник Беніто Мачадо{408}; під час однієї пиятики в борделі він порішив негра; під час другої — одного прихильника партії Рохаса; в повідомленні говорилося, що зловмисник родом із Лагуна-Колорада. Саме там, близько сорока років тому, зібралися повстанці, щоб вирушити в той злощасний похід, у якому всіх їх спостигла смерть, і тіла їхні дісталися стерв’ятникам та бездомним псам; саме звідти походив Мануель Меса, страчений на площі Вікторії під гуркіт барабанів, що намагалися заглушити його шалений гнів; звідти ж таки вийшов і той незнайомець, який зачав Тадео Ісидора Круса, а сам залишився лежати в рівчаку з черепом, який розвалила шабля, що воювала в Перу та в Бразилії. Крус забув назву того місця, але тепер з легкою й непоясненною тривогою його впізнав… Злочинець, переслідуваний солдатами, втікав на коні, петляючи, мов у лабіринті; проте вони все ж таки оточили його в ніч на дванадцяте липня. Він заховався в заростях, серед поля. Темрява була майже непроглядною. Крус та його люди обережно підступали до чагарів, у яких спав або чатував на них незнайомий їм чоловік. Пролунав крик птахи чаха. Тадео Ісидоро Крус спізнав таке відчуття, ніби він уже колись пережив цей момент. Злочинець вийшов зі своєї криївки, щоб зійтися з ними у відкритому бою. Вигляд він мав жахливий; кудлате волосся й сіра борода мовби з’їли його обличчя. З очевидної причини я не стану описувати їхню сутичку. Досить буде сказати, що дезертир тяжко поранив чи вбив кількох людей Круса. А той, б’ючись у темряві (чи це його тіло билося в темряві), раптом почав багато чого розуміти. Він зрозумів, що одна доля нічим не краща за іншу, але кожна людина мусить підкорятися тій, яку носить у собі. Він зрозумів, що його сержантські нашивки та уніформа йому заважають. Він зрозумів, що доля, яку він носить у собі, — це доля вовка, а не пса із собачої зграї. А ще він зрозумів, що той інший — це він. І коли над широкою рівниною почало світати, Крус кинув на землю свого форменого кашкета, закричав, що не хоче вчиняти злочин і вбивати такого хороброго чоловіка, і став битися проти солдатів, пліч-о-пліч з утікачем Мартіном Ф’єрро.

Емма Цунц

Чотирнадцятого січня 1922 року Емма Цунц, повернувшись із ткацької фабрики «Тарбух і Льовенталь», знайшла в глибині коридора листа з бразильським штемпелем, з якого довідалася, що її батько помер. Спочатку, глянувши на конверт із цим штемпелем, вона нічого не зрозуміла, потім її стривожили незнайомі літери. Дев’ять чи десять неохайних рядків покривали всю сторінку, й Емма прочитала, що сеньйор Майєр унаслідок помилки прийняв надто велику дозу вероналу й упокоївся третього числа цього місяця в лікарні Баже. Листа підписав сусід її батька по пансіону, такий собі Фейн або Файн із Ріо-Ґранде, який не міг знати, що лист адресований дочці небіжчика.

Емма випустила аркуш із рук. Спочатку вона відчула біль у животі й слабкість у колінах; потім — мовби свою провину, нереальність того, що сталося, холод і страх; потім їй захотілося, щоб уже настав завтрашній день. Але відразу по тому вона зрозуміла, що це бажання їй нічого не дасть, бо смерть батька була єдиною подією, що сталась у світі й ставатиметься віднині до споконвіку. Вона підняла аркуш і пішла до своєї кімнати. Нишком укинула його до шухляди, так ніби вже знала, що скоро буде. Мабуть, вона вже зазирнула в найближче майбутнє. Мабуть, уже стала такою, якою невдовзі стане.

Сидячи в дедалі густіших сутінках, Емма до самого вечора оплакувала самогубство Мануела Майєра, якого в давні щасливі дні називали Еммануель Цунц. Пригадалися їй літні дні на фермі поблизу Ґвалеґвая, пригадала вона (спробувала пригадати) і свою матір, пригадала будиночок у Ланусі, який у них відібрали й пустили з торгів, пригадала жовті косокутники одного вікна, пригадала тюремну машину, загальну зневагу, пригадала анонімні листи з газетною вирізкою про «гроші, вкрадені касиром», пригадала (але про це вона ніколи й не забувала), як тієї останньої ночі її батько заприсягнувся, що злодієм був Льовенталь. Арон Льовенталь, колись управитель фабрики, а тепер один із її власників. Від 1916 року Емма зберігала цю таємницю. Вона нікому її не відкрила, навіть своїй найближчій подрузі Ельзі Урштайн. Можливо, остерігалась образливої недовіри, а може, вірила в те, що ця таємниця є ніби сполучною ланкою між нею та відсутнім батьком. Льовенталь не знав про те, що вона знає; ця нібито мало значуща обставина давала Еммі Цунц відчуття влади над ним.

Тієї ночі вона так і не заснула, й коли перше світло вирізнило в темряві прямокутник вікна, її план був обміркований досконало. Вона зробила все можливе, щоб цей день, який видавався їй нескінченним, нічим не відрізнявся від інших. На фабриці поширилися чутки про страйк; Емма, як завжди, виступила проти будь-якого насильства. О шостій, по закінченні робочого дня, вона пішла з Ельзою до жіночого клубу, де була гімнастична зала й невеличкий басейн. Вони записалися туди, й Еммі довелося повторювати по літерах своє ім’я та прізвище, усміхатися банальним жартам, якими супроводили її оформлення. З Ельзою та з меншою із сестер Кронфус вони обговорили, яке кіно підуть дивитись у неділю ввечері. Потім дівчата заговорили про залицяльників, і ніхто не здивувався, що Емма мовчить. У квітні їй мало виповнитися дев’ятнадцять років, але чоловіки досі вселяли їй майже патологічний страх… Повернувшись додому, вона зварила собі суп із тапіоки й овочів, повечеряла рано, лягла в постіль і примусила себе заснути. Так, у праці та в повсякденних дрібних справах, минула п’ятниця — день напередодні.

У суботу нетерплячка рано підняла її на ноги. Нетерплячка, а не тривога, й відчуття великої полегкості, що цей день нарешті настав. Їй уже не було чого замишляти та уявляти; мине кілька годин — і події розгорнуться в усій своїй простоті. В «Ла Пренса» Емма прочитала, що «Нордстьєрнан» із Мальме вийде в море цієї ночі з третього доку. Потім вона зателефонувала Льовенталю, натякнула, що хоче розповісти йому дещо про страйк, так, аби ніхто про це не довідався, й пообіцяла зайти до нього в кабінет, коли стане смеркатися. Голос у неї тремтів; але тремтіння голосу цілком пасувало до її ролі донощиці. Жодної іншої прикметної події того ранку не сталося. Емма працювала до дванадцятої, потім уточнила з Ельзою та з Перлою Кронфус усі деталі