Читати книгу - "Аптекар"

— Я категорично відмовляюсь іти на компроміс заради Кевіна.

— Можна я хоча б обґрунтую свою думку, перш ніж ти відмовишся?

Він досі зберігав суворий вираз, але вона бачила, що йому кортить усміхнутись.

— Роби, що маєш, але я буду непохитним.

— У нас обмаль часу. І нам обом треба помитись. Місця у цій душовій — риска — плавальному басейні вдосталь на двох — власне, і на дванадцятьох, — от я й подумала, що ми можемо робити кілька справ одночасно.

Суворий вираз зник.

— Я негайно відмовляюсь від свого супротиву й пропоную мою цілковиту співпрацю.

— Я знала, що ти саме так відреагуєш.

Розділ 25

— Оскільки немає жодної причини, щоб тобі йти, — заперечив Кевін. Він стояв перед ліфтовими дверима, заступаючи кнопку виклику і схрестивши руки на грудях.

— Чому ні? — вимогливо спитав Деніел.

— Бо ти не братимеш участі у наступі, отже, Денні, тобі не треба готуватись.

Деніел стулив губи так, що зморщився рот.

— Йому ніяк не зашкодить, — покірно заговорила Алекс.

— От тільки хтось може помітити його обличчя, — прогарчав Кевін.

— Тобто твоє обличчя? — заперечила вона.

— У мене стає розуму не піднімати голови.

Деніел закотив очі.

— Я ховатимусь у вантажівці, якщо хочеш.

Кевін цілу безкінечну секунду оцінював їх обох.

— Ви дасте мені зосередитись?

— Ти про що? — спитала Алекс.

Кевін заплющився, немов сам себе заспокоюючи. Вдихнувши носом, глянув на Деніела.

— Ось мої вимоги, на яких ви долучитесь до цієї нудної стандартної розвідувальної операції. Ніхто й словом не прохопиться про те, що трапилося сьогодні вранці. Мене ніхто не примушуватиме згадувати про нудотні речі, свідком яких я сьогодні став. І не буде розмов, у яких є навіть натяк на ці нудотні речі. Це серйозна справа, і ви поводитиметеся відповідно. Згода?

У Деніела почервоніла шия. Вона була переконана, що зараз він нагадає про те, що якби Кевін, зламавши замок у замкнених дверях, не вдерся у кімнату посеред ночі, він би нічого не побачив. Але перш ніж Деніел зміг заперечити, Алекс відповіла:

— Згода. Поводимось винятково по-діловому.

Кевін, переводячи погляд з одного з них на іншого, зміряв їх знову очима. За мить він повернувся, щоб натиснути кнопку виклику.

Деніел поглянув на неї, немов питаючи: «Та невже?», а вона знизала плечима.

— Жодним чином! — скомандував Кевін, хоча досі стояв спиною до них.

— Що? — жалісливо спитав Деніел.

— Я відчуваю, що ви мовчки розмовляєте між собою. Припиніть.

Вони спокійно проїхали у пересічному на вигляд чорному седані. Вона не знала, чи це машина Вал, чи Кевінове придбання. Ніби не в стилі Вал, але, можливо, вона часом полюбляє їздити інкогніто. Алекс була задоволена, що в машині добре затемнені вікна. Вона почувалась не так на видноті, сидячи у своїй бейсбольній кепці, насунутій низько на обличчя, і споглядаючи переважно спляче місто. Вони виїхали рано, аби не втрапити у ранкові затори.

Кевін проїжджав крізь неблагополучний район — який, на думку Алекс, був би більш слушним для їхнього сховку. Він під’їхав до сховища, яке складалось переважно з величезних вантажних контейнерів. Охоронців не було, тільки клавіатура та важка металева брама із закрученим дротом, колючим, як лезо, нагорі. Кевін привіз їх на місце у закутку огородженої парковки й поставив авто за брудним помаранчевим контейнером.

Парковка видавалась порожньою, але Алекс ішла нежіночою ходою з опущеною головою аж до подвійних дверей, що розташовувались на передньому боці контейнера. Кевін наклацав складний цифровий шифр на квадратному замку за останнім словом техніки, а потім зняв його. Відчинивши двері, він жестом махнув їм заходити всередину.

Коли Кевін зачинив за ними розсувні двері, стало темно. Потім почулось низьке клацання, і світловий дріт уздовж стелі та підлоги ожив.

— А скільки в тебе взагалі є Печер Бетмена? — спитала Алекс.

— Кілька, там і тут, там, де, можливо, вони мені стануть у пригоді, — відповів Кевін. — Ця — мобільна, тому буде нам корисною.

Кевінів вантажний контейнер був напхом напханий, але по-компульсивному впорядкований. Як і в техаському сараї, тут усьому знайшлося місце.

Вішалки з одягом — насправді то виявились костюми — підпирали стіну обабіч вхідних подвійних дверей. Вона знала, що так зроблено навмисно: якщо хтось зазирне у відчинені двері контейнера, то побачить тільки одяг. Звичайній сторонній людині це ні про що не скаже. Пильніший спостерігач вважатиме дивним, що уніформа для всіх військових підрозділів висить укупі з робами механіків і кількома видами спеціальних уніформ різних комунальних підприємств; годі навіть згадувати кілька обдертих одежин вбрання безхатченка та низку темних костюмів, які відрізнялись від костюмів із крамниці готового одягу до дизайнерських. Із таким різноманіттям одягу людина може вписатись у будь-яку ситуацію.

Уся бутафорія лежала над вішалками з одягом у скринях: планшети із затискачами та кейси, ящики з інструментами та валізи. А внизу стояло взуття у прозорих пластикових ящиках.

За костюмами було встановлено глибокі шафи від підлоги до стелі. Кевін показав їй, що є в кожній; вона запам’ятала те, що їй, можливо, знадобиться. Як і в сараї, там було місце для зброї, набоїв, куленепробивних жилетів, вибухівки, ножів. І те, чого не було в техаському сараї, або, якщо й було, то сховані ці речі були краще за решту всього. Він мав шафу, сповнену всіляким технічним начинням: мініатюрними камерами та жучками, засобами стеження, окулярами нічного бачення, біноклями, оптичними приладами, генераторами електромагнітного випромінювання різноманітних розмірів, кількома ноутбуками й дюжинами пристроїв, утім, вона не знала, що воно таке. Вона помітила пристрої для зламування шифрів, радіочастотні зчитувачі, приглушувачі частот, пристрої для зламування систем та міні-дрони… Невдовзі вона вже втратила лік. Навряд вона використовуватиме щось таке, на чому не знається.

У наступній шафці розташовувались хімічні сполуки.

— Так, — прошипіла вона, вибираючи речі з першого ряду, щоб побачити, що лежить глибше. — А ось це мені може стати у пригоді.

— Я гадав, що тобі сподобається.

— Можна? — спитала вона, тримаючи в руках запечатаний циліндр із каталізатором, запаси якого в неї майже вичерпались.

— Бери, що хочеш. Не думаю, що мені колись знадобиться щось із цього.

Вона сіла навпочіпки, аби розгледіти, що лежить на нижній полиці, з якої забрала у рюкзак кілька слоїків і пакунків. О, це те, що їй потрібно!

— Тоді навіщо тобі все це?

Кевін знизав плечима.

— Бо мав доступ. Дарованому коневі в зуби…

— Ага! — вона переможно глянула на нього.

— У чім річ?

— А ти казав, що то дурна приказка.

Кевін закотив очі до стелі.

— Часом справді важко стриматись, щоб тебе не