Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

чи угорська, вже він її знав. І на коляду тато брав його з собою, хоч був малий. Ходив він по горах з дорослими всі вісім днів. Грав на скрипці по засніжених стежинах, грав під хатою і пригравав до святочного плєсання. І ще ходив із татом на ярмарки до Кут і до купців-вірменів. Бачив там і слухав гарні катеринки-самограйки. І приносив звідти різні пісні: польські, жовнірські німецькі, жидівські й вірменські. Коли він повертався додому з ярмарку, намагався ротом, носом і горлом виграти, вибелькотіти звуки, подібні до тих, що їх видавали гарні самограйки, прикрашені спереду і ззаду яскравими картинками.

Йдучи плаєм зі скрипкою, вітав людей і сміливо зупиняв їх:

– Слава Йсу! А я вмію грати путилівську і мазурську! Хочете?

Люди зупинялися, сідали на вориння і слухали. Хто повертався з ярмарку, давав часом Дмитрикові калачик, а хто з полонини – фігурку, баранця, зробленого з сиру.

Так само він запізнався з опришками під час побуту на полонині Скорушний над Зеленим. І пригравав їм на полонинах до танцю. Стоїть, бувало, дванадцять опришків, а всередині сидить на камені рожевий ясний хлопчина Дмитрик. Опришки стріляють у такт музики один за другим, а Дмитрик сяє з радості, грає несамовито, грає всім тілом, з’єднуючи музику з пострілами, буцім це був звук барабана чи стукіт кастаньєт. А перед ними танцює решта опришків, час від часу так само смалячи для задоволення з пістолетів.

Дмитрик знав також молодого опришка Пелеха, який не раз пересиджував на Синицях. Про Пелеха розповідали, що він мав великі багатства. Це від нього він навчився Пелехової співанки, короткої, але журливої, що присипляла, як колисанка. Сам Пелех склав цю співанку і признався малому Дмитрикові, що вона приносить йому щастя.

А якось Дмитрик помандрував із полонини разом з опришками через гори аж під Болехів, коли ватажко Швед нападом повів своє товариство до того міста.

Потім він знову вертався до свого «модарства». Пробував, яка сила міцніша: вітру чи води. Сполучував млинок із вітряками шлеями з прядива, встановлюючи їх так, що рух, викликаний падінням водоспаду, йшов у зворотному напрямі до руху, що його спричиняв вітер. Але все це часто рвалося, зупинялося і псувалося. Зрештою йому здавалося, що вітер сильніший, але він подумав, що для достовірності перевірки треба б і водоспад знайти вищий. Тут не було з ким порадитися, не міг Дмитрик якось вирішити це питання.

І хоч іноді мама буркотіла через «легковажність», хоч усі ті заняття нічого не мали в собі, що б говорило про його господарські здібності, однак родичі захоплено дивилися на Дмитрика. Любов відкривала їм очі й показувала в якомусь дивному, новому світлі все те, за що брався золотоволосий рожевий хлопчик.

Так виріс Дмитро на юнака. І то, нема що казати, на гарного. Другого такого в горах не пам’ятають. Розповідають, що кучері мав золоті, такі густі й пухнасті, мов кучерява грива. Світилися ще здалека. Будь-який убір на голову був йому замалий через те густе волосся. Очі він мав такі ясні, сині, іскристі, як зорі, а лице рожеве, як у дівчини. Хотілося просто перевірити пальцем, чи воно не намальоване. Тільки маленькі світлі вуса ледь виднілися на верхній губі. Він був високий, і здавалося, що ходити не вміє, що створений лише для бігу. Оповідають теж, що у бігу він наздоганяв сарну, женучи її і стрибаючи з каменя на камінь, а звідти вниз, по осипищах, як спускатися з Синиці до Чорної Ріки в бік Беднарівки. Особливо він прославився тим, що вмів стрибати високо й далеко. І хоча тоді всі у нас ходили з рушницями та пістолетами, Дмитрик ні. Тільки бардку носив із собою і часом якесь мале пістолятко в торбі, про всяк випадок. Але скрипку таки завжди мав при собі в бурдюзі.

Тішилися старі. Не мали доти щастя з дітьми, але Бог винагородив. Не знали – як то завжди бідолашні батьки, – чи мають молитися, аби назавжди він залишився такий гарний, чи аби ще трохи розвивався, ріс у силу, як дуб. Однак недовго тривала та радість.

Кажуть, що власне тоді сам пан цісар послав сюди в гори тих мандаторів, різних скнар. Але це було не так. Він їх, бідака, не посилав, просто там у себе в Бурзі не мав що з ними зробити, не мав грошей, щоб тримати цю псарню. Бо воно й нездале якесь, тупе і по голові бите – так він це бачив. Тож запхав їх у гори, де – так йому здавалося – не треба великої науки ані розуму. От хай собі там пильнують кордони. А вони тут і показали, що не такі вже й дурні. Тільки там у Відні мусили якось свою підлість ховати і перед цісарем прикривалися дурістю, щоби пом’якшити панське серце. А тут показали своє. Постійно слали листи до губернії, який тут небезпечний і гордий народ: для того, щоби їм звідти присилали гроші. У Кутах вони збудували собі «катуш», катівню, і як почали цькувати, дерти і нищити народ! Понаймали собі кутських живодерів, гицлів на службу. Люди ще й досі це пам’ятають. Коли прийшла та «некрутанція», то ловили юнаків, як псів на аркани, а коли хтось хотів звільнитися, напихали собі кишені.

Батько Дмитра, старий Штефанко Василюк-Понеполяк, був ґазда поважний, але й золотої доброти, рахманна душа. Заможний, але й працьовитий, а для людей помічний. Файний то був, той Штефанко. Колись співали про нього:

Ой, Штефанку, ти Штефанку,

Мальований панку.

Одне дівча в буковинці,

Друге коло ґанку.

І гордий був Штефанко, як ніхто інший, але для кожного мав зичливе слово, ласкаву усмішку. Найбільше, однак, виславляли його за те, що він завжди говорив правду, що ніколи брехня або крутійство не вийшли з його уст. Видко, правдомовність у нашому краї тоді була такою ж рідкісною, як і нині. Хоча Василюк говорив тільки те, що хотів. І важко було його розсердити, завжди був спокійний і погідний.

Коли на людей звалилася та рекрутація, він багато не говорив. Попродавав коней до цісарських табунів, а вірменам з Кут – воли для Угорщини і цілі стада кіз; гроші поскладав до бербениці і спокійно чекав, поки мандатор пошле по нього свою посіпацьку братію. Зазвичай так він чекав у себе в хаті на Головах на купців із Кут, порядних вірменів. Мабуть, він собі думав, що пан цісар відкрив мандаторам такий гандель, щоб люди викуповували у них юнаків,