Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

Самсоновича викривила саркастична посмішка. – Ех-х-х, племінничку, племінничку! Все це сумні наслідки впливу на тебе християнства, пропаща твоя душа!.. Але так тому й бути – дам тобі шанс. Можливо, тобі відомо, що свого часу під впливом дідуся Арона я обзавівся «Історією євреїв з давніших віків до теперішнього часу» Генріха Ґреца. Це чудове дореволюційне видання, ще з літерами «ѣ», твердими знаками наприкінці слів й іншими тодішніми особливостями граматики. Я б його продав за хорошу ціну… проте там бракує четвертого тому: свого часу за наполяганням тата я дав почитати родичам, а вони й «замилили» книжку. А все через те, що четвертий том Ґреца – то епоха Христа, щоб йому!..

– Ага, зрозумів, – кивнув Спартак. – Видання антикварне, книжки з СРСР вивезти не можна і продати – зась! Отож ви хочете мені подарувати?..

– Я хочу передати тобі «Історію євреїв» Ґреца на зберігання, – виправив небожа Леонід Самсонович. – Якщо знайдеш спосіб якось переправити книжки через кордон – переправиш і перешлеш мені в Ізраїль. Якщо ж ні… Тоді користуйся, читай! Можливо, Ґрец тебе наставить на шлях істинний, на відміну від твого… Як там його звати, священника твого знайомого?

– Агапітом. Зовсім як іншопланетянина у «Підлітках у Всесвіті».

– А що то таке?..

– «Підлітки у Всесвіті»? Дитячий фантастичний фільм.

– Ну-у-у… Зрештою, це не має значення, – махнув рукою Леонід Самсонович. – Краще скажи, тобі є куди книжки покласти?

– Знайдемо, – кивнув Спартак і додав: – Тільки от що я хотів би спитати… Може, ви б заразом віддали мені й нагороди дідуся Сьоми? А також його фронтовий пістолет і фінку, яку він власноруч виготовив з автомобільної ресори в ніч перед тим, як його посилали у смертельний політ у складі штрафної ескадрильї…

– Ти звідки про зброю і нагороди знаєш?

– Мама Гатя розповіла, що ви усе це забрали, коли дідусь помер.

– Забрав, так, – кивнув Леонід Самсонович. – Але ж усі татові речі я склав у клуночок і втопив у Дніпрі під греблею Дніпрогесу.

– Навіщо?!

– Бо то речі мого батька, я можу розпоряджатися ними як хочу!

– Але ж це й речі мого любого дідуся Сьоми! Як же ви про мене не подумали, дядю Льоню?..

Їхні погляди знов схрестилися, й Леонід Самсонович пробурмотів:

– Бо ти, вилупку, недостойний своїх великих предків! Отож не бачити тобі ні дідових нагород, ні його пістолета, ані фінки!.. Давай хоч на одинадцять томів Ґреца зголошуйся. Можливо, хоч порозумнішаєш…

– Звісно, я згоден, – сумно зітхнув Спартак. – У мене наплічник місткий, а що не влізе туди – загорніть у газету і мотузкою перев’яжіть.

– Тільки диви, дорогою не загуби! Це ж цінне видання, антикварне…

– Та не загублю, не бійтеся, – запевнив Спартак.

Районна санітарно-епідеміологічна станція, вул. Поштова, № 52, Цюрупинськ, 3 серпня 1989 року

У світлі вчорашньої київської трагедії Василь потайки сподівався, що сьогодні дехто приїде до нього в гості. Ще б пак – від Херсона до Цюрупинська, можна сказати, рукою подати, а обговорити є що…

І справді, перед самим початком обіду, буквально хвилин за десять, біля вхідних дверей санепідстанції виникла аскетично-худорлява постать Кузі. Переплутати його з кимось іншим було неможливо, отож Василь негайно зазирнув до кабінету начальниці санітарно-гігієнічного відділу й, доки вона не зорієнтувалася у ситуації, проторохкотів скоромовкою:

– Вибачайте, Діно Порфирівно, сьогодні я пообідаю в місті, а не на робочому місті, як зазвичай! Отож я пішов…

– Товаришу Ярмошку! Змушена нагадати, що через спекотний в усіх відношеннях сезон у вас в лабораторії повно роботи, – суворо мовила Прозорова, проте він тільки запевнив на своє виправдання:

– Буду рівно за сорок п’ять хвилин, не переймайтеся, – і побіг довгим, зануреним у приємні сутінки коридором, так і не дослухавши, чим так обурюється товаришка начальниця за зачиненими дверима кабінету.

– Привіт, дорогенький!

– Привіт!

Щойно вони поручкалися, як Василь мотнув головою вбік, запрошуючи слідувати за ним, і вже на ходу проговорив:

– Моя начальниця хотіла обговорити зі мною в обід те саме, про що, підозрюю, хочеш поговорити й ти. Отож доведеться на ходу… по ходу, щоб не дратувати стару гримзу. Тому давай кажи.

– Та незручно ж на бігу теревенити, – мовив захеканий Кузя, озираючись і мружачись на сліпуче сонце. – До «обжорки» твоєї ще далеко?

– Тут поряд. Ми ж позаминулого разу…

– А я там пам’ятаю, гадаєш, де ми позаминулого разу обідали?! Ти у нас місцевий – ти й веди. Якщо поряд, то це добре, бо спека. Х-х-хух-х-х!..

В «обжорці» панували такі самі прохолодні сутінки, як і в коридорі СЕС. От тільки повітря було наскрізно просякнуте якоюсь кислятиною.

– Агов, дівчата! – весело звернувся Василь до працівниць їдальні, одна з яких сумувала на касі, інша ж стирчала позаду напівпорожньої вітрини. – А що це у вас за «суп капустяний» в меню?! Чому нема ухи, коли сьогодні четвер – рибний день, як заповів нам товариш Мікоян[103] на-віки-віків?

– Ач який вумник! – фуркнула касирка. А та з жінок, яка стояла на роздачі за вітриною, прокоментувала:

– Що нам завезли, те й готуємо. Жеріть хоч це, поки дають.

– Ну, гаразд…

Приятелі взяли по півпорції тепленького капустяного супу, по два шматочка хлібу, по склянці сметани (хоча і явно розведеної до стану «розсметаненої води») та по склянці фруктового компоту, звареного, мабуть що, з абрикосової паданки, набраної у сусідньому дворі. Ймовірно, з точки зору корисності та поживності їжі, було б краще лишитися обідати в лабораторії, проте там Василя могла б «монополізувати» на обід начальниця відділу. Отож і довелося йти сюди…

– Що це за «суп капустяний», – тихенько обурювався Василь, сідаючи за віддалений столик. – Написали б краще у своєму меню: «Щі російські пісні». Так було б чесніше… Ну нічого, ми зараз із них харчо зробимо!

Й він щедро притрусив вміст тарілки чорним перцем з перечниці, що стояла на столі поруч із солонкою.

– Мікоян. Харчо. Грузія… І рибу не завезли. Тому анекдот, – бадьоро оголосив Кузя, спостерігаючи за маніпуляціями друга. – Коли товариш Шеварднадзе ще не був міністром закордонних справ СРСР, то зібрав він якось все ЦК Компартії Грузії та й каже: «А шо це у нас, тавариші, ніде па ріспубліці здачу не віддають?! Ніпарьядок це. На вьєсь Савєцькій Саюз мі праславілісь із цією здачею… Всьйо, набрідла! Від завтра пачінаїмо місячник па віддаванню здачі! Всім ясна?! Віпалняїм». Отож наступного дня приходить грузин до магазину, дає продавцеві дві копійки й каже: «Адин каробка спішік, пажалуста». Продавець йому дає копійку здачі, грузин обурюється: «Паслушяй, дарагой! Нащо мене ображаіш?! Ні нада мені твій капійка здачі, забери її сабі». А продавець: «Ні магу, дарагой, У нас місячник па віддаванню здачі.