Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Отож-бо – ПОКИ ЩО! Це ти точно зазначив!.. Але ж товарний дефіцит є?! Є! Страйки шахтарів є?! Так! І за ними вже інші охочі побешкетувати потягнулися… Отже, всеохоплюючий крах – це тепер уже питання часу. А якщо станеться крах – почнуться єврейські погроми.
– Ну-у-у… Припустимо, це ви вже перегнули.
Леонід Самсонович зневажливо фуркнув.
– Та ну, дядю Льоню, повірте…
– Я вірю своїм очам і своїм вухам! – Леонід Самсонович потрусив заявою, відібраною у племінника. – Й зовсім не хочу перевіряти, правий я чи ні. Принаймні хочу, щоб на момент такої перевірки і я, і моя сім’я знаходилися якнайдалі звідси, де невдовзі все палатиме і де по-звірячому вбиватимуть представників нашого багатостраждального народу, які вчасно не зорієнтувалися в ситуації. А тому я вже наказав як Інзі, так і Евеліні розлучитися з їхніми чоловіками. Інга вже розлучилася. Евеліна поки що в процесі, бо її Колокольцев заартачився, та то нічого. Нікуди цей вумник не дінеться, знайдемо й на нього управу!
– Себто?..
Спартак дивився на дядю, вирячивши очі й широко роззявивши рота.
– Чого вилупився, дурнику?! Хіба тобі не зрозуміло, що я не збираюся тягнути в землю обітовану цих двох ґоїв – Русанова й Колокольцева?! Хай загинаються тут, у своєму рідному болоті.
– Мені незрозуміло, як це можливо, щоб ви НАКАЗАЛИ дочкам розлучитися й вони виконали такий ваш НАКАЗ… Вони ж кохають своїх чоловіків!.. У них же обох діти!..
– Ми з Льонею провели бесіди з Інгою та з Евеліною, – несподівано втрутилася в розмову тітка Лія. – Вони зрозуміли всю серйозність ситуації і погодилися, що іншого виходу немає. А тому вчинили так, як треба.
– Але ж в Ізраїлі, наскільки мені відомо, постійно точиться війна то з однією, то з іншою сусідньою арабською країною! Куди ж ви їдете?!
– Нічого, нічого! Ізраїль – це країна нашого народу, там ми будемо захищені! Чи не так, Ліє? – Леонід Самсонович лагідно посміхнувся дружині.
– Все так, Льоню, – вона так само лагідно посміхнулася чоловікові.
– І якщо наші дочки захочуть, то знайдуть на новому місці проживання нових батьків для своїх діточок. Більш достойних, ніж ці ґої Русанов та Колокольцев. А от що вирішиш ти, племінничку?
– Я?!
– Так-так, саме ти! Скажи мені тут і зараз, як ти збираєшся виживати в ситуації, що невідворотно складається в Радянському Союзі?
Невідомо чому, але під важким дядиним поглядом Спартак підвівся і відповів твердо та рішучо:
– Нікуди я з мого Києва не поїду.
– Отож ти розраховуєш як завжди відсидітися у своєї мамки Гаті під спідницею? Чи думаєш, що тебе захистить твій батько-ґой? Чи гадаєш, що національність «українець» у твоєму паспорті тебе захистить?.. То врахуй, племінничку, що б’ють не по паспорту, а по пиці! Отож у критичну мить ніхто тебе не врятує.
– Повторюю: Київ – це моє місто, з якого я нікуди не поїду.
– Але чому?! Назви бодай одну причину!
– Не можу, – в голосі Спартака раптом з’явилася рішучість, якої від цього домашнього очка й матусиного синочка, здавалося б, годі було й чекати: – ПОКИ ЩО не можу. Поки моя робота не завершена…
– Яка ще робота?
– Дуже важлива робота, дядю Льоню, дуже важлива, повірте!.. А можете й не вірити, мені то байдуже. Але запевняю, що коли вона буде завершена, про її результати ви дізнаєтеся.
– Щось ти темниш, племінничку… – почав Леонід Самсонович, проте тітка Лія раптом здогадалася:
– Стривай-но, Спарику! А може, тебе тут дівчина тримає, га?!
– Так-так, Гатька колись нібито згадувала, що ти з якоюсь там шиксою сплутався. То це через неї?..
– Не смійте казати так про мою Евку. Тим паче що вона загинула, – Спартак напружено виструнчився, ніби отримавши потужного ляпаса.
– О-о-о, навіть так?.. І що з нею сталося, цікаво дізнатись?
– Вона альпінізмом захоплювалася. Поїхали з сестрою на Кавказ і…
Він не договорив, чим поспішила скористатися дядькова дружина:
– То це її Бог прибрав, Евку твою, щоб не зв’язувати тобі руки. Отож наважуйся, їжджай разом з нами.
– Послухайте, тітко Ліє! – в голосі Спартака було стільки ненависті, що вона мимоволі відсахнулася і притулилась до чоловікового плеча. – Я вам не ваші дочки, здатні на зраду кохання, отож не треба на мене тиснути.
– Ого-о-о, ви тільки погляньте на нього! – проскреготав Леонід Самсонович, уперши руки в боки. – Це ти не забувай, племінничку, в чиєму домі знаходишся.
– Що ж, я можу і забратися з вашого дому.
– Давай, давай, забирайся до своєї мамашки вихрещеної! Гадаєш, я не розумію, в чім тут річ? Усе я розумію, – посміхнувся Леонід Самсонович. – Усе це через ту дурнувату куховарку Алевтину, яка свавільно охрестила ще малу Гатьку. І через кляту сімейку Глаголєвих, яка прихистила мою сестричку на той час, що наша бабуся Ітеле просиділа у Лук’янівці. А може, й ти сам також хрещений, га?..
– Ні, – заперечно мотнув головою Спартак. – Хоча знайомого священника справді маю. Звати його Агапітом, він служить… чи як там це зветься… Коротше, він диякон у Володимирському соборі.
– Отже, ти таки охрестився? – підозріло спитав Леонід Самсонович. – Кажи вже правду, хай якою вона є.
– Повторюю, я не охрещений. А щодо Агапіта, то я з ним пов’язаний… – молодий чоловік трохи помовчав, добираючи необхідне слово: – Роботою тією самою пов’язаний, отак-от.
– Та що ж то за робота така, кажи вже нарешті!
– Кажу ж, вона поки що не завершена, отож нема що показувати.
– Ти вже прямо кажи, племінничку, що дурням півроботи не показують.
– Я надто поважаю рідного дядька з боку матері, щоб таке йому казати, – тепер у голосі Спартака з’явилася втома. – Ви ж розумієте, що за традиціями нашого народу, дядя по матері – це як другий тато.
– Якщо так, то як другий тато, наказую тобі: їдьмо в Ізраїль з нами!
– Ні. У вас свій шлях, у мене свій. І робота тільки моя – й нічия більше. Й виконати її можна, лише перебуваючи в Києві.
Їхні погляди схрестилися, і після тривалої мовчанки Леонід Самсонович нарешті мовив зневажливо:
– Ну що ж, племінничку, роби як знаєш. Тільки коли розлючений натовп ґоїв вішатиме тебе на гілляці, не нарікай на те, що рідний дядя по матері не попереджав тебе, дурника, про небезпеку.
– Мене не повісять. Я помру від кулі в серце, – раптом мовив Спартак.
– Від кулі?!
– Так.
– То гадаєш, що натовп ґоїв тебе пристрелить як скаженого пса?..
– Ні, не натовп, – мотнув він головою. – І не пса зовсім… Чомусь мені ввижається якийсь хижий птах.
– Ага, то тобі вже щось таке ввижається! – вуста Леоніда
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.