Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Стримано посміялися, після чого Василь звернувся до товариша:
– Отож ти перся в таку спеку з Херсона до Цюрупинська, щоб «бородатим» анекдотом мене потішити? Чи у тебе щось важливіше є?..
– Звісно, є важливіше! У вас тут, мабуть, як і у нас – тільки й розмов, що про портик київського Головпоштамту, який обвалився[104] вчора.
– Авжеж. Саме про це гримза й хотіла зі мною поговорити в обідню пору. Така наївна, що аж смішно! Хоча й ситуація, я тобі скажу… не до сміху.
Василь скрушно покивав головою, сьорбнув компоту і продовжив:
– Уяви, гримза сьогодні зранку висунула ідею: мовляв, якщо Євтушенка обрали нардепом СРСР[105] від Харкова, тоді треба терміново скласти і надіслати йому якусь телеграму, щоб він звернувся до товариша Горбачова, щоб той припинив усі неподобства, що стаються одне за одним. Це ж вигадати таке треба: телеграму Євтушенкові скласти!.. Мовляв, він знаменитий поет, людина совісна, він нам не відмовить… Га?! Як тобі?!
– Рідкісний тупак, – промимрив Кузя, розправляючись з капустяним супом, також перетвореним на імпровізоване «харчо». І додав: – Сюди б краще знімальну групу з «600 секунд»[106] направити з Невзоровим на чолі. Шкода лише, що вони в Ленінграді, отож до нас не дістануться.
– Авжеж шкода, – погодився Василь. – Та разом з тим давай-но повідай, що у вас у Херсоні про цю справу чутно. Бо Херсон – це все ж таки облцентр, не те що наш Цюрупинськ… А я, між тим, попоїм трохи, бо ти вже суп досьорбав, а я свого ще навіть не торкався.
Протягом наступних п’яти хвилин Кузя переповів усе, що прочитав і подивився по телевізору про вчорашню трагедію, включно з інтерв’ю якогось переляканого чиновника з прізвищем Мороз – здається, то був заступник начальника київського Головпоштамту. А розповівши – спитав:
– Ну, то що ж ти про все це скажеш?
– А те скажу, що радянській владі невдовзі настане повний триндець, і тоді я нарешті дістану змогу повернутися до мами в Козин. Бо в Цюрупинську цьому мені, відверто кажучи…
Василь нахилив склянку з «розсметаненою водою», вигріб рештки ложкою, проковтнув їх і завершив:
– Набридло мені в цьому Цюрупинську стирчати! До того ж хотілося б знов побувати в Києві, розшукати там такого собі Ярика Курія і-і-і… мабуть що, трішечки потримати його за горляночку. А як не вийде – то хоч би плюнути паскуді між очі. Отакі-от справи, Кузю.
– А-а-а… Як ти-и-и… На підставі чого ти це прогнозуєш?!
– Все дуже просто! – посміхнувся Василь. – Чи звертав ти увагу на герб УРСР, наліплений на тому портику? От звертав чи ні?!
– Та ні-і-і якось… знаєш… – від несподіванки Кузя навіть зніяковів.
– Та як же ж не звертав?! Ти ж мій колега-фантаст, у тебе ж має бути гостре письменницьке око, чіпке до деталей…
– А от не звертав, і все! І край.
– Ну, тоді просто повір! Віриш?
– Так.
– Тоді далі дивимося: обвал стався на день ВДВ. Хто став символом радянського вторгнення в Афганістан? Десантура! Цьогоріч узимку наші війська з Афгану вийшли – і ось тобі завалився герб УРСР. Відчуваєш прихований символізм подій?
Ошелешений Кузя дивився на товариша мовчки, лише час від часу розгублено кліпаючи очима. Річ у тім, що повернутися до Києва він мріяв анітрохи не менше Василя. І теж не міг – бо у нього була своя історія…
Він закінчив школу в «чорнобильському» 1986 році й одразу ж поступив на механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Навчався там легко й успішно, проте… як він тепер сам казав, «Кузю підкузьмило хобі» – любов до наукової фантастики та бажання й самому колись стати видатним фантастом-романістом. Через патріотично налаштованих знайомих, які діставали для нього заборонені твори Олеся Бердника, Кузьмі запропонували попрацювати на благу справу Української Гельсінкської спілки, зорганізованої торік влітку[107] на базі УГГ.
На пропозицію студент відгукнувся вельми охоче, що називається – з усім ентузіазмом молодості! Отож пілотне число самвидавівського вісника УГС, схвалене самим Левком Лук’яненком, стало справою його рук…
Однак конспірація в лавах українських правозахисників, що називається, кульгала на обидві ноги. Отож наприкінці першого семестру 1988 року студента Кузьму Олежченка відрахували з мехмата університету, після чого порекомендували вертатися додому, де сидіти тихо й не пхатися ні в які антирадянські авантюри. Отож він і сидів дома – у Херсоні, перебиваючись випадковими заробітками.
Виконуючи одну з «халтурок», він і познайомився з Василем Ярмошком, який прилаштувався на Цюрупинську районну СЕС після «політичної» відсидки. З’ясувавши, що обидва вони поведені на фантастичній літературі, обидва постраждали (хоч і непрямо) через творчість Бердника й обидва жили або в самому Києві або неподалік республіканської столиці, нові знайомці швидко зблизилися. Більше того, час від часу зустрічалися заради обміну думками, як-от сьогодні.
Хоча…
Ні-ні. За весь час їхнього короткого приятелювання Кузя не міг пригадати, коли ж він почувався більш оптимістично?! Здається, саме зараз і тільки зараз!.. І справді, якщо Василь усе правильно підмітив… якщо настільки вагомі прикмети таки справді збіглися в часі… Невже ж воно таки станеться?!
А хай би швидше вже сталося, справді!..
Львівський державний університет ім. І. Франка, Львів, вересень 1989 року
Зустрілися.
– Агов, Юзику!..
– Привіт, друзяко! Як ся маєш?
– Та маю, маю… Все маю, окрім часу.
– Тоді кажи, чого хотів, бо і в мене також…
– Ти питав, кого би з хлопців до Братства[108] долучити. Питав?
– Питав.
– Ну, то я знаю.
– То кажи.
– Я тобі зара’ як скажу, то ти…
– Та кажи вже, фанфарона!
– Ну, то є на факультеті іноземних мов такий Гонгадзе. Він раніш ся навчав у Тбілісі в Інституті іноземних мов, але ти знаєш, що там зараз стало ся. Отож Гія ся перевів до нас…
– Гія?
– Георгієм його кличуть.
– То він грузин, кажеш?
– Не зовсім. У нього мати тутешня, зі Львова. Лікарка якась, десь у шпиталі працює, отак-от.
– Ага!
– Він у матері й жиє.
– Ага-а-а!.. Так… А чим цей твій цімбор…
– То він не є моїм цімбором, але я знаю…
– Гаразд, чим цей Гонгадзе для Братства корисний?
– Мо’, й корисний. Найперше, він є спортовцем, а ще – «афганцем». Оце ж як звідтіля ся повернув, так в інституті й поновив ся.
– Ага… А тут у Тбілісі як загуло!..
– Так загуло, що хай Бог милує!
– То він утік звідти, чи що? А ще ж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.