Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Він видав здивований звук біля моїх вуст і схопив мене за руки, стримуючи мене.

— Послухай, неможливе ти створіння, — заговорив він, — я на століття з лишком старший за…

— Ох, помовч, — нетерпляче сказала я; це ж треба було обрати таке виправдання. Я незграбно залізла на високе ліжко збоку та видерлася на нього, прим’явши товсту перину. Пильно глянула вниз. — Ти що, хочеш, щоб я пішла?

Він зміцнив хватку в мене на руках. У обличчя мені він не дивився. Якусь мить він не говорив. А тоді грубо сказав:

— Ні.

Потім же він натомість потягнув мене вниз до себе; його вуста були солодкі, гарячі й чудові, вони стирали все. Мені більше не потрібно було думати. Серцедерево спалахнуло з гучним тріском і зникло. Був лише жар його рук, які ковзали моїми захололими голими руками, змушуючи мене знову дрижати всім тілом. Однією рукою він огорнув мене, міцно стиснувши. Він схопив мене за талію та стягнув з мене сорочку, що вже спадала. Я нахилила голову, витягаючи її, та звільнила руки від рукавів, моє волосся розсипалося в мене на плечах, а він застогнав і сховав обличчя в його скуйовдженому безладі, цілуючи мене крізь нього — мою шию, мої плечі, мої груди.

Я притислася до нього, задихана, щаслива й сповнена нехитрого безневинного жаху. Мені й на думку не спадало, що він… його язик ковзнув моїм соском і втягнув його в рот, а я злегка здригнулася та вчепилася йому у волосся, мабуть, боляче. Він відхилився (раптовий холод на моїй шкірі став яскравим потрясінням) і сказав: «Аґ­нєшко», — низьким і глибоким голосом із ноткою чогось, дуже схожого на відчай, неначе досі хотів накричати на мене, але не міг.

Він перекотив нас у ліжку та кинув мене на подушки під собою. Я гарячково схопилася за його сорочку й несамовито потягнула. Він сів і скинув її через голову, а я відкинула голову назад і витріщилася на балдахін, тим часом як він рвучко підіймав нестерпну купу моїх спідниць. Я відчувала відчайдушну жадобу, вкрай потребувала його рук. Постаралася не запам’ятати той разючий, досконалий момент, коли його палець так довго ковзав у мене між ногами; але я таки запам’ятала. Він злегка торкнувся мене кісточками пальців, і цей солодкий струс ізнову пройшов мною. Я дуже сильно задрижала всім тілом і несвідомо стиснула стегна довкола його руки. Мені хотілося сказати йому, щоб він поквапився, діяв повільно, робив і те, й інше водночас.

Запона знову впала. Він хилився наді мною, його очі лиш виблискували в темному обмеженому просторі ліжка, і він, стежачи за моїм обличчям, був люто напруженим. Він іще міг потерти мене великим пальцем, зовсім трохи. Він провів ним лише один раз. Із глибини моєї горлянки піднявся звук, чи то зітхання, чи то стогін, і він нахилився та поцілував мене так, наче хотів його зжерти, зловити його власними вустами.

Він знову ворухнув великим пальцем, і я перестала стискатися. Він схопився за мої стегна та розсунув їх, закинувши мою ногу собі на стан; при цьому він не відводив від мене пожадливого погляду.

— Так, — палко сказала я, намагаючись рухатися разом з ним, але він і далі пестив мене пальцями. — Саркане.

— Звісно, попросити трішки терпіння — це не занадто, — сказав він, виблискуючи чорними очима. Я зло глянула на нього, але тоді він лагідно погладив мене знову, занурив у мене пальці; він знову й знову проводив довгу лінію між моїми стегнами, описуючи коло вгорі. Він ставив мені запитання, відповіді на яке я не знала, аж раптом дізналась; я раптом стиснулася, витиснута і мокра, відчуваючи дотик його рук.

Я, тремтячи, відкинулася на подушки. Запустила руки до безладно заплутаного волосся та притиснула їх до вологого чола, важко дихаючи.

— Ох, — вимовила я. — Ох.

— Отак, — промовив він, неприховано задоволений собою, а я сіла та пхнула його назад на ліжко в інший бік.

Я схопилася за пояс його штанів — він і досі був у штанях! — і промовила:

— Гулвад.

Вони раптово розчинилися в повітрі, і я закинула спідниці слідом за ними. Він лежав голий піді мною, довгий і худорлявий, раптово примруживши очі; він поклав руки мені на стегна, а з його обличчя зникла усмішка. Я забралася на нього.

— Саркане, — мовила я, затримавши дим і грім його імені в себе в роті, як трофей, і плавно опустилася на нього. Він міцно заплющив очі; можна було подумати, що йому боляче. Усе моє тіло видавалося дивовижно важким, а насолода досі проходила мною дедалі ширшими брижами, якимось тугим болем. Мені подобалося відчувати його глибоко в собі. Він протяжно нерівно дихав і задихався. Його великі пальці сильно тиснули мені на стегна.

Я трималася за його плечі та гойдалася на ньому.

— Саркане, — мовила я знову; я перекотила його ім’я в себе на язиці, дослідила всі його довгі темні куточки, глибоко сховані частинки, а він безпорадно застогнав і піднявся навпроти мене. Я огорнула ногами його стан, зачепившись, а він міцно охопив мене рукою й поклав на ліжко.

Я зручненько вляглася калачиком біля нього, щоб вміститися на маленькому ліжку, переводячи дух. Його рука була у мене в волоссі, а його обличчя, що пильно дивилося вгору, на балдахін, було дивно спантеличеним, неначе він ніяк не міг згадати, як же це все сталося. Руки та ноги в мене були дуже сонні, такі важкі, ніби підіймати їх довелося б лебідкою. Я лягла біля нього та нарешті запитала:

— Чому ти нас брав?

Його пальці байдуже проходили крізь моє волосся, розплутуючи вузли. Враз вони зупинилися. За мить він зітхнув під моєю щокою.

— Ви прив’язані до долини, усі ви; народжені та виховані тут, — сказав він. — Вона за вас тримається. Проте це, своєю чергою, саме по собі є каналом, і я міг користуватися ним, щоб потроху викачувати силу з Пущі.

Він підняв руку та рівно провів нею в повітрі над нашими головами, а за змахом його долоні виник сріблястий візерунок — кістяк картини в моїй кімнаті, мапа з чарівних ліній, що проходили долиною. Вони йшли за довгою яскравою стежкою Веретена та всіх його маленьких приток, які приходили з гір, а Ольшанка та всі наші села були позначені мерехтливими зірками.

Лінії мене чомусь не здивували; здавалось, я завжди знала, що це там, під поверхнею. Сплеск відра з водою, що відлунює вгору з глибокого колодязя на сільському майдані Дверніка; буркотіння Веретена, що шпарко біжить улітку. Вони були сповнені чарів, сили, яку можна було черпати. Тож він вирізав зрошувальні канали, щоб відвести її ще, перш ніж нею зможе