Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

— Нам принаймні буде трохи спокою, — промовив Саркан, повернувшись від дверей до мене. Він витер чоло рукою, провівши чисту лінію крізь тонкий шар сірого кам’яного пилу, що прилип до його шкіри; руки в нього були заплямлені зеленим порошком і переливчастими слідами олії, що грали у світлі ламп. Скривившись від огиди, він опустив очі на них, на рукави своєї робочої сорочки, що відкотилися.

На якусь мить ми неначе знову лишилися самі у вежі, лише вдвох; зовні не чекали жодні армії, у льоху не ховалися жодні королівські діти, а на наші двері падала тінь Пущі. Я забула, що намагалася гніватися на нього. Мені захотілося кинутися йому в обійми, втиснути обличчя йому в груди і вдихнути його, і дим, і попіл, і піт — усе разом; мені хотілося заплющити очі, та щоб він охопив мене руками. Я хотіла стерти з нього пилюку.

— Саркане, — мовила я.

— Вони, найімовірніше, атакують із першим проблиском світанку, — надто швидко сказав він, урвавши мене, перш ніж я змогла сказати ще щось. Обличчя в нього було замкнене, як двері. Він відступив від мене й показав рукою на сходи. — Найкраще, що ти зараз можеш зробити, — це поспати.

Яка розумна порада — не причепишся. Вона засіла в моєму шлунку нестравною грудкою. Я спустилася до льохів, аби лягти разом із Касею та дітьми, і тихенько згорнулася калачиком, нетямлячись через це. За мною лунало їхнє неголосне розмірене дихання. Цей звук мав би втішати; натомість він просто дражнив мене: «Вони сплять, а ти — ні!» Підлога льоху не могла остудити мою охоплену гарячкою шкіру.

Моє тіло запам’ятало нескінченний день; того ранку я прокинулася по інший бік гір, і я досі відчувала відлуння стукоту копит об камінь за собою, який усе наближався, та ще напругу свого переляканого дихання, що виривалося з-поміж моїх ребер, коли я бігла з Маришею на руках. Збоку на ногах, там, де мене били її п’яти, були синці. Я мала бути виснаженою. Проте чари досі були живі й тремтіли у мене в животі, їх було забагато, а діватись їм було нікуди, ніби я була перестиглим помідором, який хотів розірвати собі шкірку, щоб стало легше, а ще у нас за дверима було військо.

Я не думала, що Соля весь вечір готував оборону та заклинання сну. Він наповнить наші шанці білим вогнем і скаже Марекові, куди націлювати гармати, щоб вони вбили якнайбільше людей. Він був військовим чаклуном, він побував у десятках боїв, а за Мареком стояла вся армія Польні, шість тисяч чоловік проти наших шести сотень. Якщо ми їх не зупинимо, якщо Марек пройде крізь стіни, які ми збудували, і виб’є двері, уб’є нас усіх і забере дітей…

Я скинула із себе укривало і встала. Касині очі розплющилися зовсім ненадовго, щоб побачити мене, та й заплющилися знову. Я вислизнула і, тремтячи, присіла біля каміна. Не маючи змоги зупинитись, я знову й знову думала про те, наскільки легко буде програти, про те, як накотиться на долину зеленою зажерливою хвилею темна й жахлива Пуща. Я постаралася не бачити цього, та все ж уявила собі, як у Дверніку здіймається серцедерево, розлоге та страшне, як оте жахливе дерево в Поросні за кордонами Пущі, а всі, кого я любила, заплутались під його хапливим корінням.

Я підвелася й побігла сходами геть від власної уяви. У великій залі в бійницях було темно; ззовні не долинало навіть уривка пісні. Усі вояки спали. Я пробиралася далі, повз лабораторію та бібліотеку, за дверима яких досі мерехтіли зелені, фіалкові й сині вогники. Проте вони були порожні; там не було нікого, на кого я могла би нагримати, нікого, хто міг би огризнутися на мене у відповідь і сказати мені, що я поводжуся по-дурному. Я пройшла ще один проліт і зупинилася на краю наступного майданчика, біля торочкуватого кінця довгого килима. З-під найдальших дверей, у кінці коридору, було видно слабенький зблиск. Я ще ніколи не ходила туди, у бік особистої спальні Саркана. Колись це була світлиця велетня.

Килим був товстий і темний, зі вплетеним візерунком із золотаво-жовтої нитки. Візерунок складався з однієї лінії та починався тугою спіраллю, схожою на завиток хвоста ящірки. Золотава лінія, розкручуючись, товщала, а тоді крутилася вперед і назад уздовж килима, майже як стежина, ведучи в тіні далі по коридору. Мої ноги глибоко вгрузали у м’яку вовну. Я йшла за золотавою лінією, а вона тим часом розширювалася в мене під ногами й на ній з’явився візерунок, схожий на луску, що злегка виблискувала. Я пройшла повз гостьові кімнати (двоє дверей навпроти одне одних), а за ними коридор довкола мене потемнішав.

Я відчувала вітер, що дув мені в обличчя. Візерунок на килимі набував чіткіших обрисів. Я пройшла однією величезною кінцівкою з пазурами кольору слонової кістки та розмахом блідо-золотавих крил із темно-брунатними прожилками.

Вітер став холоднішим. Стіни зникли, розчинившись у пітьмі. Килим розширився та зрештою заповнив усю ділянку коридору, яку я бачила, і тягнувся далі. Він більше не здавався вовняним. Я стояла на теплих лусочках, що накладались одна на одну, м’яких, наче шкіра; вони здіймалися та опускалися в мене під ногами. Від невидимих стін печери луною відбивався звук дихання. Моєму серцю хотілося гупати з несвідомого жаху. Мої ноги хотіли повернутися й побігти.

Натомість я заплющила очі. Я вже знала вежу, знала, який завдовжки має бути коридор. Я зробила ще три кроки лускатою спиною, а тоді повернулася й витягнула руку, тягнучись до дверей, які, як я знала, були там. Мої пальці знайшли дверну ручку; під моїми пальцями опинився теплий метал. Я знову розплющила очі — і я знову була в коридорі й дивилася на двері. Ще за кілька кроків коридор і килим закінчувалися. Золотавий візерунок розвертався, а з голови, наповненої рядами сріблястих зубів, на мене дивилося блискуче зелене око, чекаючи на будь-кого, хто не знатиме, де повернутись.

Я відчинила двері. Вони тихо гойднулися. Кімната була невеликою. Ліжко було маленьким і вузьким, мало балдахін і запони з червоного оксамиту; перед каміном стояло одне-єдине чудово вирізьблене крісло, а на маленькому столику поруч з ним лежала одна книжка та стояв один келих вина, наповнений до половини. Від вогню лишилися тільки червоні вуглики, а лампи не світили. Я пішла до ліжка та відсунула запону. Саркан спав, розтягнувшись на ліжку, так і не знявши штанів і просторої сорочки, — лише кожуха скинув. Я стояла, тримаючи запону. Він прокинувся та кліпнув на мене, на мить лишившись без захисту, надто приголомшений для обурення, наче ніколи не уявляв, що хтось може вдертися до нього. Він мав настільки спантеличений вигляд, що мені вже не хотілося на нього кричати.

— Як ти… — промовив він, спершись на лікоть; у ньому нарешті пробуджувалось обурення.