Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— Тобі доведеться відправити надійну людину, щоби повідомити про подальші накази Потоцького. Пришлеш таку в Жовті Води — туди мені велів повертатися гетьман. А тепер іди, — ледь чутно прошепотів Влад і полковник швидко розчинився в темряві. Влад сидів на дереві, чекаючи можливого спостерігача, але навколо так само було тихо й безлюдно. Тільки з боку берега долітав людський гомін. Тоді він безшумно спустився з дерева. Від сусіднього стовбура відокремилася тінь. Це був Марко.

— Ходімо! — прошепотів Влад.

Двоє молодих козаків швидко ковзали між стовбурів дерев. Влад знову прокував тричі, щоби Тимофій, який замикав їхній відступ для запобігання погоні, якщо їх усе ж хтось помітив, знав, що все гаразд, і міг до них долучитися. Дійшовши до своїх коней, козаки дочекалися друга і швидко поїхали до урочища Жовті Води.

Урочище густо заросло очеретом і розкинулося посеред Дикого Поля в долині річки Жовтої, лівої притоки Інгулу. Тут, на перехресті двох степових шляхів — Микитинського й Чорного, — було кілька зимівників низових козаків. Свою назву урочище дістало через глинисті береги річки, які забарвлювали її води в жовтий колір. Коли троє друзів дісталися до нього, то побачили, що козаки й поляки вже розбили свої табори. Але роздивлятись усе було ніколи, оскільки друзі відразу пішли до Хмельницького, який уважно їх вислухав.

— Що ж! Доведеться мені поїхати до них! — сказав гетьман, коли Влад закінчив свою розповідь.

— Хмелю, це небезпечно! — відповів кошовий. — Кричевський може заманити тебе в пастку! Тебе схоплять і стратять.

— Ні, він не заманить! — сказав Максим Кривоніс[97], який теж був присутній під час цієї розмови. — Михайло — наш вірний товариш і брат! Він нас не зрадить!

— Він мій кум, Федоре! — сказав йому Хмельницький. — Адже він відпустив мене, ризикуючи своєю головою. То невже він зрадить мене тепер?! І, крім того, якщо загину я, то мене заміниш ти або Максим. А якщо загинуть наші молодці, то їх замінити ніким. Вам відомий весь план. А ви, — сказав гетьман, звертаючись до трьох друзів, — зробили добру справу, дякуємо вам. Ідіть поки, соколики.

Сидячи на возі, Тимофій спостерігав за польським табором. Його було добре видно, оскільки між таборами було трохи понад милю. Річка Жовта мала у своїх верхів’ях із заходу і сходу дві гілки, між якими утворився своєрідний півострів, що густо поріс лісом і дістатися на який було можливо тільки з північного боку. Ось у цій гущавині, на лівому березі річки, козаки і стали кошем, а Тугай-бей зі своїми татарами розкинув табір окремо, для засідки.

Гетьман розумів, що Стефану Потоцькому, який ішов із Черкас до Кодака, було не минути цього урочища, де можна знайти і воду, і дрова, і підніжний корм для коней. І, крім того, це був прямий і найкоротший шлях до фортеці. Дійсно, молодий Потоцький, пихатий і безпечний, навіть не вислав уперед розвідників, привів свої війська прямо у Жовті Води 29 квітня 1648 року.

Поляки безтурботно перебралися з правого берега річки Жовтої на лівий, але, побачивши добре укріплений козацький кіш, молодший Потоцький, а точніше Шемберг, не наважилися відразу атакувати козаків. Тому польське військо поспішно відійшло через річку назад. Тут на них одразу ж напали за заздалегідь обговореним планом війська Тугай-бея, загнавши поляків у потрібне місце. Потім татари відступили так само раптово, як і атакували. Під натиском татар поляки змушені були знову відступити і швидко стати табором на правому березі річки Жовтої.

Усі ці події відбулися за відсутності трьох приятелів. Про це їм розповів Онисько, який, вірний обіцянці, даній доньці, прийшов подивитися, як тут Марко. Старий козак наче воскрес після свого нудного мирного життя — він був сповнений сил і енергії не гірше за молодих чоловіків, у його чорних очах час від часу спалахував вогник, а плечі розправилися, немов за спиною виросли крила. Дійсно, Онисько був надзвичайно щасливий, що він знову на війні, що знову піде в бій, а не сидить сиднем у себе в урочищі та жлуктить горілку.

— Догулялися паненята! А містечко їм дісталося погане! Там і чорти погребували б бенкетувати! — задоволено захихотів старий козак. — Вони хоч і знатно окопалися табором, але в них скоро закінчаться порох, вода й корм для коней, бо ми візьмемо їх в облогу, відріжемо від води! І що тоді? Горілкою з медом особливо спрагу не вгамуєш і з гармати не вистрілиш!

І справді, місце, де татари змусили поляків стати табором, було дуже незручне: попереду поляків стояли козаки, праворуч була річка Зелена, а ліворуч — глибока балка Княжий Байрак, що поросла густим лісом, майже прямовисна й від того важкопрохідна. Та ще її замикала річка Великий Омельник. Відступати з такого місця в бойовому порядку війську, обтяженому обозом, було нікуди. Тому молодий Потоцький, послухавши порад Шемберга, наказав ретельно зміцнити свій табір в очікуванні підкріплення. Поляки, збивши вози чотирикутником, оточили їх навкруги на відстані в півмилі земляним валом, установили гармати, — здалеку польський табір нагадував велике колесо. Вхід до табору був із півдня і до того ж захищений виритими напівкруглими шанцями.

Самі ж козаки мали більш вигідне розташування — їхній кіш був прикритий невеликим лісом, що давало нагоду безперешкодно робити атаки й відступати назад. Козаки мужньо підкопалися під самі шанці польського табору, підвезли гармати й почали наступ. Але поляки мали десять важких знарядь, а козаки лише три фальконети малого калібру. Із такою перевагою поляки могли довго протриматися