Читати книгу - "Quo vadis"

бачачи ніколи справжньої пожежі, його презирливу відповідь Тигеллінові, що брався підпалити Анцій або штучне дерев'яне місто, врешті його нарікання на Рим і смердючі завулки Субури. Так! Це імператор наказав спалити місто! Тільки він міг на це відважитись, а Тигеллін – узятися виконати цей наказ. І якщо Рим палає за наказом імператора, то хто ж може поручитися, що й мешканців за його наказом не буде перебито. Ця потвора була здатна й на таке. Отож пожежа, бунт рабів і різанина! Який жахливий хаос, яке звільнення від пут нищівної стихії та людської люті, і в тому всьому – Лігія! Стогони Вініція змішувалися з харчанням і стогонами коня, який скакав дорогою до Анція, що весь час підіймалася вгору, біг уже з останніх сил. Хто її вирве з палаючого міста і хто може врятувати її? Тут Вініцій, упавши на коня, впився пальцями в своє волосся, готовий од болю кусати загривок коня. Та в цю хвилину якийсь вершник, що мчав як вихор, але в протилежний бік, до Анція, крикнув, пролітаючи повз нього: «Рим гине!» – і понісся далі. До слуху Вініція дійшло тільки слово «боги», решту заглушив тупіт копит. Але це слово протверезило його. Боги!.. Вініцій раптом підвів голову і, простягнувши руки до зоряного неба, почав молитися: «Не вас благаю, чиї храми палають, а тебе!.. Ти сам страждав, ти один милосердний! Ти один розумів людський біль! Ти прийшов у світ, аби людей навчити жалості, тож яви її тепер! Якщо ти такий, як говорять Петро та Павло, то врятуй Лігію. Візьми її на руки й винеси з вогню. Ти це можеш! Оддай її мені, а я тобі віддам свою кров. Якщо ж не захочеш цього зробити для мене, то зроби для неї. Вона тебе любить, сподівається на тебе. Обіцяєш життя після смерті та блаженство, але посмертне блаженство нас не обмине, а вона ще не хоче помирати. Дай їй жити. Візьми її на руки й винеси з Рима. Ти можеш, варто лише захотіти…»

І замовк, бо відчував, що далі молитва могла перейти в погрозу; боявся образити Бога тоді, коли найбільше потребував його жалості й милосердя. Злякався самої думки про це і, щоб не допустити й тіні погрози, почав знову шмагати коня, тим паче, що білі мури Аріції, яка лежала на півдорозі до Рима, показалися перед ним у сяйві місяця. Через певний час промчав щодуху повз храм Меркурія, що був розташований у гаю перед містом. Знали тут уже, очевидно, про нещастя – бо перед храмом панував незвичний рух. Вініцій помітив мимохідь на сходах і між колонами гурти людей із смолоскипами, що тулилися під опікою божества. Дорога теж не була вже такою безлюдною, як за Ардеєю. Натовпи сунули бічними стежками, але й на головній дорозі юрмилися гуртики, що розступалися поспішно перед вершником. Із міста долітав галас. Вініцій улетів у нього як вихор, збивши з ніг і затоптавши кількох людей. Зусібіч тепер чулися крики: «Рим палає! Місто в огні! Боги, спасіть Рим!»

Кінь спіткнувся і, стримуваний сильною рукою, осів на задні ноги перед постоялим двором, у якому Вініцій тримав іншого на зміну. Раби, наче сподіваючись прибуття господаря, стояли перед ворітьми і за його наказом кинулися наввипередки, щоб привести нового коня. Вініцій же, помітивши загін кінних преторіанців, які, очевидно, їхали з міста до Анція, кинувся до них і почав запитувати:

– Яка частина міста горить?

– Хто ти? – запитав десятник.

– Вініцій, військовий трибун і августіан! Відповідай!

– Пожежа, пане, спалахнула в крамницях біля Великого Цирку. Коли нас послали, центр міста був у вогні.

– А Затибря?

– Туди полум'я на той час не дійшло, але нестримна сила вогню охоплює все нові ділянки. Люди гинуть од вогню й диму і рятувати неможливо.

В цю хвилину подали Вініцію нового коня. Молодий трибун скочив на нього й поскакав далі. Тепер він прямував до Альбана, залишаючи праворуч Альбалонгу та її чудове озеро. Дорога від Аріції здіймалася вгору, що цілковито закривала виднокруг і Альбан, розташований потойбіч. Вініцій, одначе, знав, що, діставшись вершини, побачить не тільки Бовілли та Устрин, де чекали на нього нові коні, але і Рим, – за Альбаном, обабіч Аппійової дороги, лежала рівна низовина Кампанії, по якій тяглися до міста лише аркади акведуків і нічого вже більше не закривало краєвид.

– З вершини побачу вогонь, – сказав собі вершник.

І почав знову шмагати коня.

Але поки дістався вершини, відчув на обличчі подих вітру і разом з ним запах диму.

А втім, і вершина гори зазолотіла.

«Заграва!» – подумав Вініцій.

Одначе ніч уже добігала кінця, зорі блідли, і на всіх навколишніх пагорбах жевріли також золотаві та рожеві полиски – можливо, від пожежі, а можливо, від близького світання. Вініцій дістався вершини, й тут перед ним постало жахливе видовище.

Уся низовина вкрита була димами, що зливалися при землі в одну величезну хмару, в якій зникли міста, акведуки, вілли, дерева; в кінці ж цієї сірої, страшної площини горіло на пагорбах місто.

Пожежа, одначе, не мала вигляду вогненного стовпа, як бува тоді, коли горить один, хай і найбільший, будинок. Була то радше довга, схожа на ранкову зорю смуга.

Над цією смугою здіймався вал диму, місцями зовсім чорний, місцями підсвічений рожевою і кривавою барвою, щільний, випуклий, густий і повзучий, як змія, що то скорочується, то видовжується. Потворний той вал іноді, здавалося, прикривав навіть вогненну смугу, що робилася вузькою стрічкою, але іноді вона освітлювала його знизу, змінюючи нижні шари хвилями полум'я. І смуга, і вал тяглись уздовж обрію, закриваючи його так, як закриває часом пасмо лісу. Сабінських гір[305] не було видно взагалі.

Вініцію на перший погляд здалося, що палає не тільки місто, а весь світ, і що жодна жива істота не може врятуватися з цього океану вогню й диму.

Вітер віяв усе сильніше з боку пожежі, несучи запах горілого й сіру імлу, що заволікала навіть ближні предмети. День уже настав, і сонце освітило вершини гір навколо Альбанського озера. Але світло-золоте ранкове проміння видавалося через сіру імлу якимось рудим і хворобливим. Вініцій, спускаючись до Альбана, поринав у пелену все густішого й менш прозорого диму. Саме містечко повністю тонуло в ньому. Занепокоєні мешканці вироїлися на вулиці, страх було подумати, що ж мусить діятися в Римі, якщо вже тут важко було дихати.

Розпач охопив знову Вініція, й волосся від жаху знову заворушилося на голові. Та намагався триматись, як міг. «Не може