Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

— Ні, це ти облиш, — зупиняючись, сказав Едді.

Тіан ошелешено подивився на нього. Едді кивнув, не всміхаючись: ти мене чув. Йому було двадцять п’ять, на рік більше, ніж мав Катберт Олґуд у свій останній день на Єрихонському пагорбі, але в надвечірньому світлі він міг зійти за п’ятдесятирічного. Суворого і впевненого.

— Якщо він бачив мертвого Вовка, ми повинні його розпитати.

— Едді, я не певен.

— Так, але ти певен у тому, про що мені йдеться. Що б ти там проти нього не мав, забудь про це до часу. Коли розберемося з Вовками, хоч зі стріхи його скинь, хоч об камін йому голову розбий, я дозволяю. Але доти тримай свої образи при собі. Домовились?

Тіан кивнув. Він стояв, тримаючи руки в кишенях, і дивився на своє північне поле, яке недарма називав Злиденним. Його обличчя виражало стурбовану жадібність, втім, як завжди, коли він вивчав поглядом це своє поле.

— Думаєш, історія про те, як убили Вовка, — просто вигадка? Якщо ти справді так думаєш, то я не гаятиму часу.

— В цю історію я вірю більше, ніж у решту його побрехеньок, — неохоче сказав Тіан.

— Чому?

— Він розповідав її, відколи я себе пам’ятаю, і вона, на відміну од інших, завжди залишалася однаковою. А ще… — Наступні Тіанові слова прозвучали так, наче він виціджував їх крізь міцно стиснені зуби. — Моєму дідові ніколи не бракувало пороху. Якщо хтось і міг вийти на Східний шлях і стати на герць з Вовками, не кажучи вже про те, щоб бути зухом і підбурити інших піти за ним, то я б поставив усі свої гроші на Джеймі Джефордса.

— Зухом?

Тіан замислився над поясненням.

— Це якби… коли ти маєш запхати голову в пащеку до печерного кота, для цього тре’ бути хоробрим, правда ж?

«Для цього треба бути ідіотом», — подумав Едді, але кивнув.

— А якби ти був людиною, яка вміє переконати когось іншого запхати голову в пащеку до печерного кота, ти був би зухом. Ваш дін — зух, правда?

Едді згадав, на які вчинки штовхав його Роланд, і кивнув. Так, Роланд був ще той зух. Диявольський зух. І Едді був певен: давні стрільцеві друзі це підтвердили б.

— Еге ж, — сказав Тіан, знову звертаючи погляд до поля. — Хай там що, якщо ти хочеш витягти зі старого бодай крихту здорового глузду, дочекайся кінця вечері. Ум’явши свою порцію й вихиливши півпінти ґрафу, він розумнішає. І посади коло себе мою жінку, щоб він міг її бачити. Якби він був молодший, то помацав би її не тільки оком. — На його обличчя знову набігла тінь.

Едді поплескав його по плечі.

— Але він старий. А ти молодий. Тож попустися, добре?

— Добре. — Тіан очевидячки спробував послухатися поради. — Як тобі моє поле, стрільцю? На той рік засію його мадригалом. Тою жовтою травою, яка росте в дворі.

На думку Едді, це поле більше скидалося на марні сподівання. І він підозрював, що в глибині душі Тіан теж про це знав. Ніхто б не назвав своє єдине незасіяне поле Злиденним, якби сподівався, що на ньому щось добре вродить. Але він упізнав вираз на Тіановому лиці. Той самий вираз мав Генрі, коли вони вдвох збиралися ширнутися. Цей вираз свідчив, що цього разу марафет буде відмінним, кращим, ніж будь-коли. Китайський білий, і забудь про мексиканський коричневий, від якого в тебе боліла голова й кишки поскручувались. Вони кайфуватимуть цілий тиждень, їм вставить так, як за все життя ніколи не вставляло, їх пертиме довго, а потім вони назавжди зав’яжуть з наркотою. Така була в Генрі священна віра. На мить Едді здалося, що біля нього стоїть Генрі, розповідаючи, яка прибуткова культура цей мадригал і як у наступні жнива кусатимуть губи від заздрощів люди, що казали йому: нічого в тебе тут рости не буде, тут північна сторона. А потім він купить поле Г’ю Ансельма на дальньому боці он того хребта… найме в жнива кілька робітників, бо ця земля родитиме золото, куди не кинь оком… а що, він навіть покине вирощувати рис і стане королем мадригалу.

Едді кивнув на поле, яке стояло ще майже не оброблене.

— Схоже, тут ще до чорта роботи. І мулів варто поберегти.

Тіан коротко розсміявся.

— Едді, я б не став ризикувати тут мулом.

— Аякже…

— Я запрягаю сестру.

В Едді відвисла щелепа.

— Ти знущаєшся!

— Аж ніяк. Я б і Зала запрягав, ти ж бачив — він більший і сильніший, але йому не вистачить кебети. Більше клопоту буде, ніж зиску. Я вже пробував.

Едді приголомшено похитав головою. Їхні тіні далеко слалися по горбкуватій, порослій бур’янами й чортополохом землі.

— Але… блін… вона ж твоя сестра!

— Еге ж. А що їй цілими днями робити? Сидіти коло комори й глядіти курей? Спати дедалі більше й більше, вставати лише на бульбу й підливку? Повір мені, це краще. Вона не проти. Змусити її тягти плуга рівно — ще та шарпанина нервів, навіть там, де земля кожні вісім чи десять кроків не провалюється і каміння не випинається. Але тягне вона здорово. І сміється, як гагара.

Едді переконала його чесність. Він анітрохи не виправдовувався.

— До того ж ще десять років, і вона вмре. Хай допомагає, поки ще здатна на це. Залія теж так вважає.

— Добре, але чому ти не можеш припрягти Енді, бодай на годину-дві? Я впевнений, робота пішла б швидше. Ви всі, фермери з малих угідь, могли б використовувати його по черзі. Вам це ніколи не спадало на думку? Він міг би орати вам поля, копати криниці, піднімати балки, і все це самотужки. Навіть на бульбі й підливці зекономили б. — Він знову поплескав Тіана по плечі. — Думаю, ви б точно були не від того.

Губи Тіана здригнулися.

— Про таке можна тільки помріяти.

— Не працює? Чи це він не хоче працювати?

— Дещо він погоджується робити, але не орати поля і не копати криниці. Коли його просиш про це, він у відповідь просить сказати пароль. Коли ти не називаєш пароля, він питає, чи хочеш ти спробувати ще раз. А тоді…

— А тоді каже, що тобі, чувак, дуже не пощастило. Через Директиву дев’ятнадцять.

— Якщо ти знав, чого тоді питаєш?

— Я знав, що він таким чином відмовчується про Вовків, бо про них я його питав. А що на все інше він так відповідає — ні, не знав.

Тіан кивнув.

— Від нього насправді більше клопоту, ніж помочі. Самі