Читати книгу - "Зелена миля"

налетів ураган — у 1929-му діло було, — і один чорношкірий велетень витяг двох чоловіків з-під завалів. Тим, хто був поряд, обидва здавалися мертвими, але, як виявилося, у жодного з них не було серйозних поранень. Диво якесь — так прокоментував подію один зі свідків, якого цитували в газеті. А чорношкірий, бурлака, якого пастор найняв на день, щоб переробив роботу, зник посеред ажіотажу.

— Це правда, він якось жив, — сказав Брутал. — Але ви мусите пам’ятати, що сяке-таке життя в нього було до того, як його засудили до смерті за зґвалтування й убивство двох маленьких дівчаток.

Дженіс сиділа не відповідаючи. Майже цілу хвилину сиділа, а потім зробила те, що шокувало мене так само сильно, як мій раптовий потік сліз, напевно, шокував її. Вона простягнула руку й одним широким помахом змела все зі столу: тарілки, склянки, чашки, ложки з виделками й ножами, миску з капустою, миску з гарбузовим пюре, графин із соком, тацю з нарізаною шинкою, молоко, глечик із холодним чаєм. Усе геть зі столу, на підлогу. На друзки.

— Свята срака! — вилаявся Дін, відсахуючись від столу на стільці так різко, що ледь не гупнув об підлогу спиною.

Дженіс навіть не глянула на нього. Вона дивилася на нас із Бруталом, а найбільше уваги дісталося мені.

— То ви збираєтеся вбити його, боягузи? — спитала вона. — Вбити людину, яка врятувала життя Мелінді Мурз, яка намагалася врятувати життя й тим дівчаткам? Що ж, принаймні на світі буде на одного чорношкірого менше, чи не так? Можете втішати себе цим. На одного ніґера менше.

Вона підвелася, глянула на свій стілець і щосили копнула його ногою. Стілець відлетів від стіни й упав у розсипане гарбузове пюре. Я взяв її за зап’ясток, але вона висмикнула руку.

— Не чіпай мене. Наступного тижня в цей час ти вже будеш убивцею, нічим не кращим, ніж той Вортон, тож не чіпай мене.

Дженіс вийшла на задній ґанок, а там затулила обличчя фартухом і розридалася. Ми вчотирьох обмінялися поглядами. Збігло трохи часу, і я встав з-за столу, щоб поприбирати. Першим до мене долучився Брутал, а потім і Гаррі з Діном узялися до роботи. Коли сякий-такий порядок було відновлено, вони роз’їхалися. За все те прибирання жоден з нас і слова не зронив. Бо казати направду вже не було чого.

6

Той вечір був у мене вихідний. Я сидів у вітальні нашого будиночка, смалив цигарки, слухав радіо й дивився, як морок підіймається з землі, щоб поглинути небо. Телевізія — це добре, я нічого проти неї не маю, але не подобається мені, що вона відвертає тебе від решти світу і змушує втуплюватися у своє скляне нутро. Бодай у цьому радіо краще.

Зайшла Дженіс, спустилася на коліна біля бильця мого крісла й узяла мене за руку. Якийсь час ми обоє мовчали, вклякнувши нерухомо, слухали «Коледж музичної освіти» Кея Кайзера й дивились, як виходять на небо зорі. Мене це влаштовувало.

— Вибач, що назвала тебе боягузом, — нарешті промовила вона. — За це мені соромно більше, ніж за всю решту, що я тобі за весь шлюб наговорила.

— Навіть за той раз, коли ми жили в наметах і ти обізвала мене Старим Смердючкою Семом? — спитав я, і ми розсміялися, і поцілувалися, і помирилися. Вона була такою красунею, моя Дженіс, я досі бачу її у снах. Такий старий і втомлений від життя, я бачу, як вона заходить у мою кімнату в цьому самотньому всіма забутому будинку, де в коридорах тхне сечею й давньою вареною капустою, бачу її молодою і прекрасною, з блакитними очима і пружними високими грудьми, до яких я простягаю руки, і вона каже: «Коханий, я не потрапляла в ту автобусну аварію. Ти помилився, такого не було». Ще й досі мені часто це сниться, а коли я прокидаюся й розумію, що то був сон, я плачу. Я, котрий замолоду майже ніколи не плакав.

— А Гел знає? — врешті спитала Дженіс.

— Що Джон не винуватий? Та ні, звідки йому знати.

— А він може допомогти? Якось вплинути на Крайбуса.

— Анітрохи, мила.

Вона кивнула так, наче це було очікувано.

— Тоді не кажи йому. Якщо він не може допомогти, заради Бога, не кажи йому.

— Не скажу.

Дженіс незмигно подивилася мені у вічі.

— Ти не братимеш лікарняного тієї ночі. Ніхто з вас не братиме. Ви не можете.

— Так, ми не можемо. Якщо ми будемо на місці, то бодай зробимо, щоб усе для нього минуло швидко. Хоч на це ми спроможні. Буде не так, як із Делакруа.

На одну милосердно коротку мить я побачив, як палає чорна маска на обличчі Делакруа, а під нею відкриваються припечені драглисті грудки, що були колись його очима.

— Для вас немає шляхів відступу, так? — Вона взяла мене за руку й провела нею по м’якому оксамиту своєї щоки. — Бідолашний Пол. Бідолашний старенький.

Я не сказав нічого. Ще ніколи в житті, до того чи після, мені не хотілося так розпачливо втекти від того, що чекало на мене попереду. Просто забрати Джен, спакувати один саквояж на двох і втекти світ за очі.

— Мій бідолашний старенький, — повторила вона, а тоді: — Поговори з ним.

— З ким? Із Джоном?

— Так. Поговори з ним. Дізнайся, чого він хоче.

Обдумавши її слова, я кивнув. Вона мала рацію. Втім, як і зазвичай.

7

За два дні, вісімнадцятого, Білл Додж, Генк Біттерман і ще хтось (не пам’ятаю вже, хто то був, якийсь літун) повели Джона Коффі в блок Д, митися в душі, а ми за його відсутності провели репетицію. Старого Ту-Ту на роль Джона ми не взяли; усі без слів розуміли, що це було б цинічно.

Замість нього був я.

— Джоне Коффі, — не зовсім твердим голосом промовив Брутал, поки я сидів, прикутий до Старого Іскруна, — вас засуджено до смерті на електричному стільці, вирок винесено судом присяжних, рівних вам за віком і станом…

Рівних Джонові? Яке безглуздя. Наскільки я знав, рівних йому не було на цілій планеті. А потім згадав Джонові слова, що їх він промовив, стоячи й дивлячись на Іскруна біля підніжжя сходів, що вели в мій кабінет: «Вони досі тут. Я чую їхні крики».

— Я хочу встати, — хрипко сказав я. — Розщібніть хомути, я хочу встати.

Хлопці все зробили, але я наче закляк і ще секунду не міг підвестися. Здавалося, Старий Іскрун не хоче мене відпускати.

Коли ми вже верталися назад у блок, Брутал