Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

Втікачки побачили широку річку в долині. Вона виблискувала тьмяно, але те, що це саме річка, а не роса на траві, дівчата визначили легко.

– Треба перейти  ту річку, – зі знанням справи проговорила Ліка, – щоб приховати сліди і збити погоню... Я в кіно бачила!

– У кіно, – хрипло засміялася Інга, – скажеш теж!

Долоні її спітніли, пальці тремтіли, але перший досвід  самостійної верхової їзди припав дівчині до душі. 

Звісно, вона розуміла, що скоро її м'язи стануть дерев'яними, а все тіло болітиме від незвичного навантаження, але вона намагалася про це не думати.

– Ну що, поїхали до річки? – невпевнено запитала Ліка.

–  Та чи  є вибір?

Дівчата мимоволі прислухалися, але навколо, як і раніше, було тихо, хіба що якісь птахи час від часу кричали десь вдалині, та зрідка ухав пугач у гущавині.

– Не страшно, – прошепотіла Інга, – просто пугач... Багато разів  чула в селі.

– А я наживо – жодного разу, тільки в інтернеті... Так їдемо?

Інга кивнула.

Вони знову пустили коней галопом і поскакали в долину.

За кілька десятків метрів від річки диск почав нагріватися, і цей факт змусив Інгу зупинитися.

– Нам не можна її переходити, – сказала вона, – у всякому разі не тут… Треба їхати  вздовж берега, на південь...

Ліка раптово насторожилася і піднялася на весь зріст на стременах.

– Ти чуєш?

– Що?

– Коні скачуть...

Дівчата з жахом подивилися одна на одну.

– Ти впевнена? Я нічого не…–  заговорила було Інга, але за секунду теж вловила  відгомін далекого безладного тупоту.

Одного разу в дитинстві, в селі вона прокинулася під ранок і почула, як повз їхній будинок проскакав табун коней, яких гнали з нічного випасу. Інга добре запам'ятала цей звук, схожий на гуркіт грому, що наближається...

–  А раптом це не за нами? –  припустила  з надією, – Хіба мало, хто тут їздить...

– Як же!  Ренальд цей нас кинув! Зробив вигляд, ніби  відпустив, а тепер знову зловить, щоб причепити зірочку собі на погони! Або що там у них чіпляють за заслуги перед королівством! – Ліка нервово, верескливо розсміялася, а потім запричитала в розпачі: – Що ж робити, що робити? Куди бігти?

– Давай туди, до лісу, – одразу ж зметикувала Інга, вказуючи на похмуру стіну, що виднілася на горизонті, – Може, там вдасться сховатися... Може, не помітять, повз проїдуть...

Заблукати дівчина не боялася. Навіть, якщо вони втратять дорогу зараз, то потім  легко зможуть повернутися на  вірний  шлях.

І вони знову поскакали, боячись навіть озирнутися. Страх і тупіт погоні неслися за ними по п'ятах.