Читати книгу - "Вітер., Черкащенко Дарія"

Я став розмірковувати, чи не повернутися мені за Ріном, та перш ніж прийняти рішення, пошепки уточнив в голема: 

- Далеко ще?

- Ні, - пискнув він.

Докладних пояснень чекати було марно. Що ж, якщо не далеко, то спробую самостійно розвідати, що до чого, якщо що, швидко злітаю за Рінолом. Я зосередився та поклався на власне чуття. Ступаючи практично безшумно, по м'якому підліску, я прислухався до кожного шереху, торкався дерев, намагаючись через них відчути весь ліс. Незабаром, я вже точно знав, де знаходиться Елан. З незрозумілих мені причин, він перебував у гущавині лісу, доволі далеко від узлісся, геть сам, якщо не брати до уваги різних звіряток. Мене це ще більше занепокоїло. Я трохи прискорив крок, але, як і раніше, був обережним і прислухався до оточення.

Через кілька болісних хвилин, я дістався до Елана, виявивши його непритомним і прив'язаним до дерева. Це вже точно не жарт! Подумки вилаявшись, я ще раз перевірив, чи немає когось із людей поблизу, - прислухався, принюхався і, поклавши долоні до землі, відчув кожну живу істоту, що перебувала в околицях. Людей не було. Якщо це була пастка, то дуже вже вона дивна. Обережний і готовий до всього, я підійшов до Елана і звільнив його від мотузок, перепаливши їх у кількох місцях. Поклав хлопця на землю, підтримуючи потилицю, щоб той не вдарився головою об землю, і тут відчув щось липке під пальцями. Від переляку, мене пробило холодом. Я старанно відганяв паніку геть, подумки примовляючи, що Елан ще живий, адже я чітко чув його серцебиття і дихання.

- Елане, отямся, - шепнув я, обережно плескаючи хлопця по щоках.

Він щось тихо простогнав і розплющив очі.

- Ходімо, - наказав я, звалюючи хлопця на плечі.

Він як міг допомагав мені, чіпляючись за шию і перебираючи неслухняними ногами. У цю саму хвилину назустріч нам вийшли два вовки. Я їх чув і раніше, вони крутилися неподалік, але особливого значення цьому не надав. Вони звичайні мешканці лісу, нічні мисливці, які могли прийти сюди на запах крові. Я їх не злякався, адже за все моє невелике життя ще жодна тварина не ризикнула напасти на мене, відчуваючи магію і силу дракона. Тим більше це були вовки, родичі собак, які боялися мене як вогню. Звісно, лісові сіроманці не були настільки лякливі, як їх домашні брати, але я не думав, що вони ризикують на мене напасти. Тому, я продовжував іти, тягнучи Елана, думаючи, що вовки просто заберуться з дороги, але вони продовжували стояти, злісно демонструючи ікла і загрозливо притиснувши вуха до потилиці. На додачу, з усіх боків підходило підкріплення, м'яко ступаючи лапами по землі.

- Що за?.. - здивовано прошепотів я, після чого прикрикнув на нахабних звірів: - Пішли геть!

Мій наказ справив зворотний ефект, вісім вовків узяли нас у кільце і стали наближатися. Не зупиняючись, я створив навколо нас вогняний щит. Але навіть полум'я не відлякало хижаків. Один із них різко зірвався з місця і кинувся на нас крізь вогонь, збивши мене й Елана з ніг. Приземляючись, він перекинувся через голову, збиваючи полум'я з шерсті.

"Перевертні!" - запізно осяяло мене. Водночас я схопився на ноги, готуючись до захисту. Елан сидів на землі, впираючись об мене і прикриваючи спину. Щоправда, сил у нього вистачило на заклик одного посереднього земляного голема, який був неповоротким і моторні вовки легко уникали його атак. Тільки ось і моя магія їм особливо не шкодила. Вона їх стримувала, але відігнати остаточно не виходило. Вогню вони не боялися, легко його збивали з шерсті або просто швидко відскакували, а з крижаних і земляних кайданів виривалися. Обплетені рослинами лапи звільняли, перегризаючи міцні гілки. Їх було надто багато для мене одного, раз по раз вовки пробивалися все ближче й ближче. Ситуація ставала надто небезпечною, або вони нас, або ми їх...

Різким потоком вітру, відкинувши всіх волоків якомога далі, я виграв хвилинку для перетворення. Мені вже було плювати на те, що мене побачить Елан. У вигляді дракона я сильніший і в нас буде набагато більше шансів відбитися.

Вовки відверто оторопіли, побачивши перед собою чорного дракона. У цей момент, я підхопив передніми лапами такого ж здивованого Елана, який нічого не розумів, і хотів полетіти з ним якнайдалі, але, на жаль, вовки схаменулися і кинулися в атаку. Усі разом. Прагнучи вчепитися в розкриті крила. Покинувши Елана, я відбив хвостом двох, ще чотирьох прийняв на роги та передні лапи, але двом вовкам вдалося проскочити та пробити іклами моє ліве крило. Поки я відвернувся на них, з іншого боку встигли підскочити ще двоє, прокусивши друге крило.

Я заревів від болю і відчаю, відкидаючи всякий здоровий глузд, дихнув смертоносним полум'ям на найближчих вовків. Втративши побратимів, вовки також збожеволіли та завзято кинулися в атаку. Ми збилися в один небезпечний клубок, що складався з іклів і кігтів. Моя луска була міцною, але вовки зуміли знайти слабкі місця, здебільшого роздираючи крила, живіт і хвіст. Мені було простіше, м'яку шерсть я прокушував, наче шматок хліба, але їх ще треба було зловити. Я втратив будь-яке відчуття простору і часу, просто намагаючись вижити, хапав зубами все сіре, що миготіло переді мною. Вовки гарчали та скиглили від болю і божевілля, я теж видавав якісь страшні звуки...

Не знаю, скільки тривав цей кошмар. Просто в один момент я раптом усвідомив, що на мене ніхто не нападає, а я все ще живий. Тільки абсолютно знесилений, лежу в калюжі крові, чужої й своєї, в клаптиках шерсті та з величезною кількістю ран по всьому тілу. Важко дихаючи, я спробував встати й озирнутися, але затремтів і впав назад на багряну землю. Десь вдалині зашурхотіло листя, взявши на себе перші краплі дощу, що починався. І все... більше жодного звуку. Ніби я один на цілій землі. Якраз у той момент, коли мені потрібна допомога.

- Дірас... - чи то покликав, чи то подумав я і втратив свідомість.