Читати книгу - "Любов у спадок"

Далхаузі невизначено знизав плечима.

— Давай спускатися, — запропонував він. — Начебто все тихо.

Вони прив'язали коней біля старої конов'язі, котра, як не дивно, ще трималася. Тут взагалі мало що змінилося з того дня… Подвір'я було занедбане і вже навіть устигло зарости якимись колючками. Вежа підносилася над ними чорним громаддям, вороже дивлячись на непроханих гостей заплилим оком вікна. Дівчина старалася вгамувати серцебиття.

— Тут так страшно, — ледве змогла вона вичавити з себе, обертаючись до Річарда. — Начебто це зовсім і не мій дім…

Він мовчки кивнув, розуміючи, як зараз почувається дівчина. Йому й самому було незатишно.

— Якщо ти не проти, я піду першим, — сказав він. — Де, ти кажеш, його шукати?

Еріка ледь пожвавішала, коли почула його голос. Все-таки вдвох не так моторошно. Вона вказала рукою вперед.

— Он, бачиш? Колись там була стайня.

Згоріла повітка, в якій раніше тримали домашню худобу, вищирялася в небо обвугленими кроквами, нагадуючи якусь мертву тварину. Еріку пересмикнуло. Усе тут здавалося їй неживим, навіть стіни, ніби й камінь міг умирати.

Вона рішуче пройшла в лівий кут зруйнованої будівлі, замислено озирнулася, щось зважуючи.

— Здається, тут…

Шотландець мовчки дістав кинджал і заходився розкопувати злежаний ґрунт. Еріка допомагала, відкидаючи вбік дрібні камінчики, що сипалися згори. Гній і солома були перемішані з попелом, і кинджал проходив крізь них, мов крізь масло. Нарешті вістря дзвякнуло об щось тверде.

— Тепер треба знайти кільце, — попередила Еріка.

За якийсь час Дік намацав якесь металеве кружальце та потяг його на себе. Ляда не піддавалась, і довелося неабияк пововтузитись, перш ніж її відкинули. Схованка виявилася зовсім маленькою, він навіть здивувався.

Еріка швидко застромила руку в ямку й почала там нишпорити.

— Є! — переможно вигукнула вона і витягла звідти невеличку пласку скриньку. Дерево стемніло від часу, але, зважаючи на все, чудово збереглося.

— Звичайно, останнім часом йому було непереливки, сюди потрапляв дощ… Адже даху над схованкою більше нема.

Еріка покрутила скриньку в руках, немов боялась відкривати.

— Давай, — простяг руку лицар. — Я відкрию. Розумний чоловік був твій батько…

Він заходився обережно длубатися в замку на скриньці, а дівчина тим часом замислено зробила кілька кроків спорожнілим подвір'ям. Як дивно. Зовсім недавно це був її дім, тут жили люди, вони ходили туди-сюди, діставали воду з колодязя, розмовляли, сміялися… А тепер усе таке мертве, тихе. Як на цвинтарі. Але це і є один великий цвинтар. Її почало лихоманити, перед очами яскраво постало видіння зруйнованого замку, яким вона побачила його тоді, того фатального дня. Ось тут, зовсім поряд, лежав убитий Джош… Еріка піддалась майже містичному відчуттю, яке її охопило, стала на коліна й почала читати молитву. Вона почувалася зрадницею, що покинула напризволяще дорогу істоту, яка вмирала. Як вона могла покинути Тейндел! Ці любі її серцю руїни сколихнули спогади в її душі. Колись вона була щаслива тут, а тепер від колишнього життя нічого не лишилося.

— Я повернуся… О, я повернуся сюди, — прошепотіла вона так тихо, щоб Дік не почув.

Підвелася з колін і повільно почала обходити подвір'я. Ось і їхній старий колодязь. Камінь, із якого було складено круглу огорожу, здавався ще теплим — певне, зберігав тепло минулого дня. Дівчина поставила на нього лікті, сумно задивилася на мертву вежу Тейндела. Її погляд ковзнув по землі, і вона ледь не скрикнула. У світлі місяця погано вдавалося щось розгледіти, але там, де вона стояла, крізь купи сміття виразно проступала стежка. Еріка з відразою оглянулась. Їй здалося, що до неї доторкнулися чиїсь м'які жадібні лапи. Прокляті мародери! Все-таки дісталися й сюди.

Раптом вона завмерла, прислухаючись. Звідкілясь згори виразно почувся тонкий і сумний звук флейти. Еріка відчула, як у неї на голові з жаху заворушилось волосся.

— Агов! — здаля погукав Далхаузі. — Ти там що, заснула? Я відкрив його.

Еріка здригнулася, ніби справді прокинулась. Ні, напевне, почулося. Навколо тихо, ні вітерця, навіть листя на дереві не ворухнеться. Їй уже ввижається бозна-що. Мерщій підбігла до шотландця, нетерпляче схопила відкриту скриньку. Загорнуті в ганчірку, там лежали пожовклі пергаментні аркуші. Тремтячими руками дівчина вийняла їх і почала обережно розгортати. Пергамент злипся, подекуди кутики відпали, але в цілому навіть при такому освітленні можна було розібрати, що текст зберігся.

— Ось він, мій родинний скарб, — урочисто промовила дівчина, з гордістю показуючи аркуші своєму супутникові. — Тепер ніхто не зможе обвинувачувати мене в тому, що я привласнила чужий титул! Я не безрідна волоцюжка, а Еріка Персі, баронеса Тейндел.

Очі її на мить спалахнули гордістю.

— Це так важливо для тебе, — байдуже промовив Річард.

Його тон зіпсував їй настрій. Вона глянула без посмішки.

— Звичайно, важливо. Але не так, як ти думаєш.

Він холодно посміхнувся. Дівчина трохи презирливо знизала плечима й відвернулася. За весь час, поки добувалися сюди, вони з Діком навряд чи сказали одне одному більше, ніж за сьогоднішній вечір. Тільки про справи. Злізти з коня, розпалити вогонь, попоїсти, впасти на землю й заснути — ось і всі пригоди. Їм поталанило, їх не знайшли Дугласові люди, та Еріка не могла б сказати, що вона щаслива. Після тієї розмови, коли вона запропонувала йому гроші, він тримався з нею