Читати книгу - "Любов у спадок"

Його образливі слова боляче зачепили її. Невже Річард і справді вважає, що їй важливі тільки гроші й титули? Тут, посеред її зруйнованого замку, це здалося особливо образливим. Чомусь саме зараз їй схотілося, щоб він зрозумів її правильно.

— Я думаю, що твоя родина для тебе теж багато значить, — голосом скривдженої дитини сказала вона. — Адже Далхаузі — це твій титул, і ти не соромишся його, чи не так?

— Ти помиляєшся, — рівним голосом відгукнувся Річард. — Саме мені й доводиться соромитися майже все моє життя.

Він почав діловито обтрушувати забруднені землею руки. Еріка здивовано глянула на шотландця. Що не кажи, а така заява може спантеличити кого завгодно. Втім, здається, Дуглас називав його сином зрадника? Що ж це за таємниця?

— Але, Діку… — несміливо почала Еріка.

— Годі, — різко обрубав він. — Я не бажаю говорити на цю тему. Терпіти не можу, коли хтось пхає носа не в свої справи.

Дівчина закусила губу від образи. Чому він так із нею розмовляє? Вона зачинила скриньку, обережно вклала її в свою дорожню торбу й мовчки покрокувала до воріт.

Річард уже почав відв'язувати коней, як раптом Еріка щосили вчепилася в його рукав. У неї злякано заблищали очі, коли вона глянула вгору.

— Тихше! — наказала вона. — Ти чуєш?

Він прислухався. Справді, якийсь дивний протягливий звук виник у повітрі й відразу обірвався. Начебто хтось тихо схлипнув…

— Треба їхати звідси чимшвидше, — пробурмотів лицар, міцніше припасовуючи торбу до сідла.

— Ні! — зненацька затялася дівчина. — Я повинна зайти туди.

Вона вказала рукою на вежу, що підносилася перед ними.

— І що це тобі раптом здумалося? — дивувався він. — Ще щось забула забрати?

— Ні, нічого я там не забула. Як ти не розумієш, я просто повинна… Ну, попрощатися, чи що. Адже це мій дім!

— Дуже правильне рішення — прощатися з примарами, — буркнув Річард. — Ну то йди, якщо тобі так хочеться. Там саме дах готується обвалитись, ось і нагодися в слушну мить.

Примхи цього дівчиська починали йому набридати. Треба швидше забиратися звідси — ось-ось з'явиться тут дехто страшніший за примар. Невже вона не тямить, як це небезпечно? Лізе на рожна, ні з чим не рахуючись. Він і далі вовтузився зі спорядженням, не дивлячись на Еріку. Повинна ж вона розуміти…

— Агов, поїхали, — кинув через плече, але відповіді не почув.

Шотландець із досадою озирнувся. Все-таки подалася в цю похмуру вежу, чорти б її взяли. І чому її весь час несе в такі місця, куди нормальну людину й медяним коржем не заманиш? Він знову примотав повід до конов'язі й швидко рушив до темного громаддя кам'яної будівлі.

Двері валялися поруч із отвором, який зяяв у вежі. Далхаузі сторожко зазирнув усередину, подумав і запалив невеличкий смолоскип. Ет, будь що буде. Вони вже й без того наробили тут неабиякого галасу. Якщо хто хотів їх помітити, то давно вже помітив. А в такій пітьмі можна й шию собі зломити.

— Еріко! — гукнув він у темряву. — Ти де?

Зробив крок, і тут у вуха йому вдарив розпачливий жіночий вереск. Щось темне з шумом вилетіло назустріч, і Дік з відразою відчув дотик м'якого шкірястого крила до свого обличчя. Кажан, здогадався він. Напевне, він не закричав тільки тому, що розумів, наскільки це безглуздо: дикий вереск Еріки заглушив усі інші звуки. Чортихаючись, шотландець кинувся вперед, мало не спіткнувся об якісь перевернуті лави, пробіг звивистим коридором…

Вилетів у залу й став як укопаний. Світла від смолоскипа вистачило, щоб освітити моторошну картину: якийсь худий обірваний хлопак тримав дівчину за руку, а вона відчайдушно пручалася.

— Відпусти її! — люто закричав Річард.

Розмахуючи смолоскипом, він кинувся до них. Дивний чоловік, вбраний у якусь чи то рясу, чи довгу сорочку, підперезану уривком мотуза, обернувся до нього й застиг, вражений жахом. У нього було тонке змарніле обличчя й біле, зовсім сиве волосся. Він був нітрохи не схожий на мародера чи грабіжника, й Дік мимоволі опустив смолоскип. Хлопець злякано випустив руку Еріки, що дивилася на нього божевільними очима, його губи щось прошепотіли… Річард вихопив кинджал і замахнувся ним, цілячись у незнайомця.

— Відійди! — крикнув він застиглій дівчині.

Звичайно, вона його не послухалася.

— Не смій його зачіпати! — заверещала натомість, кидаючись цьому дивному хлопцеві на шию. — Гі-і-іл!!

…Світло багаття кидало мінливі тіні й відблиски на обличчя трьох, які сиділи перед невеличким багаттям. Сивий юнак, час від часу полохливо озираючись, тихо продовжував свою розповідь:

— Мені пощастило — вони вирішили, що я мертвий. Що було потім, я пам'ятаю погано. Напевне, я виповз надвір і там втратив свідомість. Мабуть, і вмер би, адже рана була глибока, та мені знову пощастило. Пам'ятаєш, той старий кумедний дивак, що жив на верхівці гори?

Еріка кивнула. Вона з ніжністю дивилася в змарніле братове обличчя, час від часу доторкаючись до його руки, перевіряючи, чи це не сон.

— Він саме збирав на світанку трави неподалік від замку, коли на нас напали. Пустельник усе бачив і, коли вони поїхали, зважився зайти подивитися, чи нема кого живого…

Гілберт нахилив голову й здригнувся всім тілом. Голова в нього тепер сиділа на шиї якось