Читати книгу - "Безсоння"

увімкнути габарити) і акуратно в’їхав на підйом, що вів у багаторівневий лікарняний гараж. Угорі дорогу перекривав жовтогарячий шлагбаум. «ЗУПИНІТЬСЯ, БУДЬ ЛАСКА, І КУПІТЬ КВИТОК» — промовляв напис на табличці. Ральф пам’ятав часи, коли в таких місцях ще працювали люди, роблячи їх менш моторошними. «Здавалося, такі дні ніколи не минуть, друже мій», — подумав Ральф, опускаючи скло й кидаючи дріб’язок в автомат.

— Ральфе?

— М-м-м? — Він намагався не зачепити припарковані по обидва боки машини. Ральф знав, що проходи досить широкі — розумів це, — але нутром почував абсолютно інше. «Ото б Керолайн насміялася з мене», — з почуттям збентеженого замилування подумав Ральф.

— Ми приїхали сюди у справах чи просто так?

— Хвилиночку, зараз припаркую цю штуковину.

Він проминув кілька ніш, достатньо великих, щоб припаркувати «олдс», але жодна з них не мала достатньої вільної зони, щоби Ральф міг почуватися впевненим. На третьому рівні він нарешті відшукав троє вільних місць підряд (на них при бажанні можна було розмістити цілий танк), поставив машину посередині й, заглушивши двигун, повернувся до Луїзи.

Згори й знизу лунало гурчання двигунів, але де саме, неможливо було визначити через луну. Жовтогаряче світло — нахабне, що проникало в усі закутки і стало настільки звичним у подібних місцях, — шаром отруйної фарби лягало на їхні обличчя. Луїза не відводила очей. Повіки її припухли від сліз, пролитих за Розалі, але погляд залишався спокійним і впевненим. Ральф був уражений, наскільки змінилася жінка відтоді, коли сьогодні вранці він зустрів її ридаючою на лавочці в парку.

«Луїзо, — подумав він, — якби тебе зараз побачили твій син і невістка, вони з криком утекли б. І не тому, що в тебе моторошний вигляд, а тому, що жінки, яку вони вирішили спровадити в Ріверв’ю Естейт, більше не існує».

— Ну ж бо? — злегка посміхнувшись, підштовхнула вона його. — Будеш говорити чи волієш тільки дивитися?

Ральф, зазвичай обережний у висловлюваннях, бездумно випалив перше, що спало на думку:

— Я волію з’їсти тебе, як морозиво.

Луїза посміхнулася:

— Пізніше ми перевіримо, який у тебе апетит на морозиво, Ральфе. А поки що поясни, чому ти привіз мене сюди. І не говори, що не знаєш, тому що я впевнена у зворотньому.

Ральф заплющив очі, зробив глибокий вдих і глянув на Луїзу:

— Гадаю, тут ми знайдемо двох лисих приятелів. Тих, які відвідували Мей Лочер. Якщо хтось і може пояснити, що відбувається, то тільки вони.

— А чому ти вирішив, що зустрінеш їх тут?

— Тут у них є робота… Двоє чоловіків — Джиммі Вандермеєр і друг Білла — вмирають пліч-о-пліч. Мені варто було б зрозуміти, хто вони такі й що вони роблять, у ту ж секунду, коли хлопці зі «швидкої допомоги» винесли на носилках місіс Лочер, прикриту простирадлом. І я б зрозумів, якби не ця клята втома. Досить було одного погляду на ножиці. Але замість цього я тягнув до сьогоднішнього дня, та й то мені допомогла фраза, яку зронила племінниця містера Полгерста.

— І що ж вона сказала?

— Що смерть дурна. Акушерку, яка занадто повільно перерізує пуповину, давно б звільнили за професійну непридатність. Це змусило мене згадати міф, прочитаний у початковій школі, коли я ще не міг належно оцінити різноманітних богів, богинь і значення троянського коня. Це притча про трьох сестер — грецьких сестер або, можливо… Чорт, не запитуй мене; я й вогні повороту забуваю увімкнути. Загалом, ці сестри відповідали за плин людського життя. Одна з них плела нитку, друга вирішувала, якої довжини та нитка буде… Ти ще не здогадуєшся, Луїзо?

— Звичайно! — нервово вигукнула жінка. — «Мотузочки» від повітряних кульок!

Ральф кивнув:

— Так. «Мотузочки». Не пам’ятаю, як звали перших двох сестер, але я ніколи не забував ім’я третьої — Атропос. Згідно з легендою, її робота полягає в перерізанні нитки, яку перша сестра пряде, а друга відміряє. З нею можна сперечатися, благати, але це нічого не міняє. Коли вона вирішує, що настав час відрізати, вона ріже.

Луїза згідно кивнула:

— Я знаю цю легенду. Не пам’ятаю, чи прочитала я її сама, чи мені хтось розповів, коли я була ще дитиною. І ти вважаєш, що так відбувається насправді, Ральфе? Тільки замість доленосних сестер з’явилися лисі брати?

— І так, і ні. Наскільки я пам’ятаю легенду, всі сестри були по один бік — з однієї команди. І те ж почуття в мене виникло щодо двох чоловіків, які вийшли з будинку місіс Лочер: давні партнери, які поважають один одного. Але третій приятель, той, котрого ми бачили сьогодні, не схожий на них. Я вважаю, що лікар № 3 — негідник і шахрай.

Луїза здригнулася — театральний жест, що став природним аж у кінці.

— Який він жахливий, Ральфе. Ненавиджу його.

— І я не виню тебе.

Ральф потягнувся до ручки дверцят, але Луїза зупинила його дотиком:

— Я помітила, як він дещо зробив.

Ральф повернувся й подивився на жінку. Сухо хруснули шийні хребці. Він чудово знав, що саме повідомить йому Луїза.

— Він обшукав кишеню чоловіка, що збив Розалі, — сказала вона. — Поки чоловік стояв на колінах перед собакою, чудовисько залізло йому в кишеню й дістало гребінець. А панама, яку носить лисий… Упевнена, що я прекрасно знаю, звідки ця панама.

Ральф продовжував дивитися на Луїзу, судорожно стиснувшись, сподіваючись, що її спогади не підуть далі.

— Адже це панама Білла?

Ральф кивнув. Луїза прикрила очі:

— О Боже…

— Як ти, Луїзо? Ти можеш іти?

— Так. — Луїза відкрила дверцята. — Але давай діяти швидше. Поки я не розгубила всю свою рішучість.

— Дай мені знати, коли це станеться, — відповів Ральф Робертс.

3.

Щойно вони підійшли до головного входу міської лікарні, Ральф, нахилившись до Луїзи, прошепотів їй на вухо:

— З тобою це відбулося?

— Так. — Зіниці Луїзи розширилися. — Так. І цього разу дуже…

Коли вони минули промінь фотоелемента й двері лікарняного вестибюлю розчинилися перед ними, поверхня навколишнього світу неначе звільнилася від лушпайки, оголюючи інший світ, що зблискував невидимими кольорами, був сповнений невидимих форм. Над головою, над величезним полотном, що зображувало Деррі початку століття, темно-коричневі списоподібні фігури нападали одна на одну, наближаючись і розростаючись, поки не зіткнулися. Коли це сталося, був темно-зелений спалах, і фігури розлетілися в протилежні боки. Яскрава сріблиста лійка, схожа чи то на водяний смерч, чи на циклон у мініатюрі, спускалася сходами, що вели на другий поверх, де були кімнати для зустрічей, кафетерій і конференц-зал. Широкий кінець лійки кивав при кожному переміщенні зі сходинки на сходинку, і Ральфові це здалося дружелюбним, нагадувало антропоморфні персонажі