Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

ним, і був «абсолютно певен» що від другої до десяти хвилин на сьому інших відвідувачів Герб не приймав. А проте містер Гелм так само вперто стояв на своєму: два мексіканці, один з вусами, другий рябий, десь о четвертій. Був би Герб, то підтвердив би, що він каже правду, втовкмачив би їм, що він, Пол Гелм, «шанує бога й чесно заробляє свій хліб». Та Герба вже не було серед живих...

Не було й Бонні. Вікно її кімнати виходило на квітник, і коли-не-коли, звичайно під час «отих запаморочень», містер Гелм бачив, як вона годинами стояла біля вікна й мов заворожена невідривно дивилася на квіти. («У дитинстві,— колись розповідала вона одній подрузі,— я була певна, що дерева й квіти все одно як птахи чи люди. Що вони здатні думати й розмовляти між собою. І що можна їх почути, якщо дуже захотіти. Треба тільки викинути з голови всі інші звуки. Стати зовсім тихесенько й пильно дослухатися. Іноді я й тепер цьому вірю. Але людина ніколи не може зробити, щоб було так тихо, як треба...»)

Пригадавши, як Бонні стояла біля вікна, містер Гелм і тепер позирнув туди, неначе сподівався побачити за шибкою її привид. Та, мабуть, і це не вразило б його дужче, ніж те, що він побачив насправді: руку, що відслонила завісу, і чиїсь очі. Але, як він розказував згодом, «сонце тоді стояло якраз проти тої стіни», отож шибки виблискували й неначе мерехтіли, а коли містер Гелм прикрив очі долонею і поглянув удруге, завіса вже була запнута й у вікні нікого не видно.

— Очі в мене не дуже гострі, то я й подумав, чи не підвели вони мене,— згадував він.— Одначе я закластися ладен був, що ні. І так само був певен, що то не привид, бо в привиди я не вірю. Тоді хто ж там був? Хто проліз у будинок, куди не можна заходити нікому, крім влади? І як він туди потрапив? Адже все скрізь позамикано, мов перед буревієм. Ось чого я не міг збагнути. Та сам дошукуватись нічого не став. А кинув свою роботу та й подався навпрошки через поле до містечка. Там я одразу ж зателефонував шерифові Робінсону. Сказав, що в будинку Клаттерів хтось никає. Ну, вони примчали як на пожежу. Поліція, шериф зі своєю братією, оті хлопці з КБР, Ел Дьюї. Та саме як вони оточували будинок, чільні двері розчахнулись...

На порозі з’явився чоловік, якого ніхто з присутніх ніколи не бачив. Незнайомцеві було років тридцять п’ять, він мав невиразні очі й буйну чуприну; при боці в нього висіла кобура з пістолетом тридцять восьмого калібру.

— Мабуть, у всіх нас майнула одна думка: це він, той, що вбив їх,— розповідав далі містер Гелм.— Він не ворушився. Стояв наче вкопаний. Тільки очима лупав. У нього одібрали пістолета, а тоді почали його допитувати...

Прізвище незнайомця було Едріен. Джонатан Деніел Едріен. Він їхав до Нью-Мексіко, а постійної адреси тим часом не мав. З якою метою він пробрався в будинок і, між іншим, в який спосіб? Він показав, в який спосіб (підняв ляду водогінного колодязя й через тунель, де прокладено труби, заліз у підвал). Що ж до мети, то він читав у газетах про цей випадок і просто хотів побачити місце злочину.

— А тоді,— як пригадував цей епізод містер Гелм,— хтось запитав його, як він їде до Нью-Мексіко. Попутними машинами? Ні, сказав він, своєю власного, онде вона стоїть. Усі пішли дивитися. Та коли заглянули всередину, хтось — може, й сам Ел Дьюї — сказав до нього, до отого Джонатана Деніела: «Ну що ж, містере, здається, нам з вами є про що побалакати». Бо вони знайшли в машині дванадцятикаліброву рушницю. І мисливського ножа.

У номері готелю в Мехіко-Сітї стояв неоковирний модерний комод із дзеркалом сизого відтінку. На ріжку дзеркала стриміла картка з друкованим попередженням адміністрації: «Su dia termina a las 2 р. т.— Ваша доба минає о 2-й год. дня». Іншими словами, на зазначену годину треба було або звільнити кімнату, або платити повністю за наступну добу — розкіш, якої теперішні пожильці дозволити собі не могли. Вони не знали навіть, як сплатити те, що вже заборговано. Бо все сталося саме так, як і передбачав Перрі: Дік продав машину, а через три дні від тих грошей — близько двохсот доларів — майже нічого не залишилося. На четвертий день Дік подався шукати чесної роботи, але того ж вечора заявив Перрі:

— Нема дурних! Ти знаєш, як вони платять? Скільки тут одержує кваліфікований механік? Два долари на день! Мексіка! Ні, голубе, з мене годі. Треба забиратися звідси. Назад до Штатів. Ні-ні, й слухати нічого не хочу. Діаманти... закопані скарби... Схаменися, дитинко. Нема ніяких скринь із золотом. Ніяких затонулих кораблів. А хоч би й були, то ти ж, хай тобі чорт, однаково не вмієш плавати!

Наступного дня, позичивши грошей у багатшої із своїх двох наречених, банкірової вдови, Дік купив квитки на автобус до Барстоу в Каліфорнії.

— А далі підемо пішки,— сказав він.

Звичайно, Перрі міг не погодитись на це й лишитися в Мексіці, а Дік нехай би собі їхав куди хоче. А чом би й ні? Адже він, Перрі, завжди був «самітником», ніколи не мав «справжніх друзів» (окрім хіба сивоголового й сіроокого «мудреця» Віллі Джея). І все ж він боявся розлучитися з Діком; від самої згадки про це йому «ставало млосно», наче він мав «зіскочити з поїзда на повному ходу». Цей його страх походив (принаймні сам Перрі так вважав) від новоз’явленого забобонного переконання: «нічого не станеться, поки вони з Діком держатимуться купи». Чимало вплинуло на нього й оте суворе Дікове «схаменися», різка відвертість, з якою він висловив свою так довго тамовану думку про його, Перрі, мрії та сподівання. Усе воно прикро вразило Перрі, але водночас, хоч як це дивно, і сподобалось йому, збудило в його душі пригаслу віру у вольового, практичного й рішучого Діка, в того «справжнього мужчину», якому він колись дозволяв верховодити над собою.

І ось одного прохолодного ранку на початку грудня, вставши зі сходом сонця, Перрі никав по нетопленому номеру готелю в Мехіко-Сіті, збираючи й укладаючи свої речі. Він рухався