Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Інес була повія, що спинила Діка на сходах Палацу мистецтв у Мехіко-Сіті (ці відвідини входили до великої екскурсії по місту, на яку Дік погодився, аби тільки потішити Перрі). Їй було вісімнадцять років, і Дік обіцяв одружитися з нею. Але те саме він обіцяв і Марії — п’ятдесятилітній жінці, вдові «знаменитого мексіканського банкіра». Вони познайомились одного вечора в барі, а вранці він отримав свою винагороду — сім доларів.

— Ну, то як? — спитав Дік у Перрі.— Заженем тарадайку, знайдемо роботу й збиратимем грошву. А тоді побачиш, що буде.

Наче Перрі не міг сказати наперед, що з того буде! Припустімо, вони візьмуть за старий «шевроле» дві-три сотні. Коли він знає Діка — а тепер він таки, знав його,— той ураз проциндрить їх на випивку та жінок.

Поки Перрі співав, Отто побіжно замальовував його в невеличкому альбомі. Виходило досить схоже, художник вловив одну не дуже помітну рисочку в обличчі свого натурника: лиховісний усміх, вираз пустотливої, дитячої погрози — наче то був якийсь лихий амур, що націляється отруєною стрілою. Перрі сидів голий до пояса (він соромився скидати штани, соромився ходити в плавках, боячись, що іншим «буде гидко дивитися» на його покалічені ноги; отож, попри всі свої мрії про затонулі скарби, попри всі балачки про підводні пошуки, він сам і разу не зайшов у воду). Отто скрупульозно відтворив на малюнку численні татуювання, що прикрашали надміру розвинений торс натурника, і його маленькі, як у дівчини, хоча й мозолясті, руки. В тому ж таки альбомі, що його Отто подарував Перрі на прощання, було й кілька замальовок з Діка — «гола натура».

Отто згорнув альбом, Перрі поклав гітару, а Ковбой підняв якір і пустив мотор. Час було повертати назад. Вони запливли миль на десять у відкрите море, а вода вже почала темніти.

Перрі умовляв Діка порибалити.

— Хто зна, чи випаде ще колись така нагода,— сказав він.

— Яка нагода?

— Взяти велику здобич.

— А чорт, у мене знов оте паскудство. Погано мені,— сказав Дік. Його часто мучив нестерпний головний біль — «оте паскудство». Він гадав, що це наслідок давньої автомобільної катастрофи.— То зроби ласку, голубе, дай мені спокій.

Та трохи згодом Дік миттю забув про свій біль і з радісним криком підхопився на ноги. Отто з Ковбоєм і собі щось вигукували. Перрі таки зачепив на гачок «велику здобич». То була дебела риба-парус футів на десять завдовжки. Вона то вихоплювалась із води, то пірнала, вигиналася дугою, щосили смикала жилку, спливала на поверхню, знову пірнала — й так без кінця. Геть спітнілий рибалка морочився з нею години півтори, аж поки витяг на борт.

На набережній в Акапулько завжди можна побачити старого мексіканця з древнім дерев’яним фотоапаратом на тринозі, і, коли «Естреліта» причалила до берега, Отто загадав йому зробити шість знімків Перрі з його здобиччю. З технічного погляду ті фотографії вийшли досить убогі — якісь руді й немов подряпані,— але була в них одна прикметна риса: тріумфальний вигляд Перрі, вираз цілковитого блаженства, неначе отой велетенський жовтий птах із снів нарешті заніс його на небо.

Одного грудневого дня Пол Гелм опоряджав уцілілі рослини в маленькому квітнику Бонні Клаттер. То була сумна робота: мимоволі спадав на пам’ять день, коли він так само порався в квітнику, тільки тоді йому допомагав Кеньйон, і ото саме тоді він бачив хлопця востаннє. І Ненсі, і їх усіх. Кілька тижнів, що минули відтоді, були нелегкі для містера Гелма. Він «щось підупав на силі» (і то гірше, ніж гадав, бо жити йому лишилося менш як чотири місяці), непокоїло його і ще багато всячини. От хоч би й робота. Мабуть, недовго вже йому тут працювати. Ніхто не знав нічого напевне, але він зрозумів, що «дівчата», тобто Біверлі й Івенна, хочуть продати ферму. (Щоправда, один із завсідників «Гартменового кафе» якось сказав: «Та хто її купить, оту пустку, поки злочин не розкрито». Від самої думки про те, що на «їхній» землі хазяйнуватиме хтось чужий, містерові Гелму ставало «не по собі». Він дуже переймався цим — переймався задля покійного Герба. Така садиба, як на нього, «мала вічно залишатися за родиною». Та й сам Герб казав йому: «Сподіваюся, тут завжди житимуть Клаттери. І Гелми». Усього рік минув відтоді, як Герб говорив з ним про це. Боже милий, а йому що ж діяти, коли ферму продадуть? Він надто старий, щоб прижитися десь-інде.

А тим часом йому треба працювати, і він сам цього хоче. Він не з тих, що згортають руки й сидять у теплі. Воно, правда, на фермі тепер невесело: будинок замкнено; коняка, мов сирота, стоїть у загоні; опалі яблука гниють під деревами; кругом тиша — Кеньйон не кличе Ненсі до телефону, не насвистує Герб, не чути його привітного «Добридень, Поле». Вони з Гербом чудово ладнали — ані слова лихого ніколи між ними не сказано. То чого ж шерифові люди не дають йому спокою із своїми розпитами? Невже думають, ніби він щось приховує? Мабуть, даремно він тоді сказав про отих мексіканців...

Містер Гелм розповів Елові Дьюї, що тієї суботи, 14 листопада, годині десь о четвертій, на фермі «Долина» з’явилися два мексіканці: один з вусами, другий — рябий на виду. Він бачив, як вони постукали в двері кабінету і як містер Клаттер вийшов надвір і про щось із ними балакав. А хвилин за десять незнайомці поплентали геть, «видимо невдоволені». Містер Гелм розважив, що то вони приходили питатися про роботу, але дістали відмову. На свою біду, він уперше розказав про цей випадок аж через два тижні після злочину, хоча й перед тим не раз уже давав свідчення. Та містер Гелм, як він пояснив Елові Дьюї, «оце лиш тепер згадав про тих двох». Одначе Дьюї та й дехто з його помічників, як видно, не повірили містерові Гелму й поводилися так, наче він усе це вигадав, щоб увести їх в оману. Вони більше вірили Бобові Джонсону, страхувальному агентові, що провів усю другу половину того дня в кабінеті містера Клаттера, розмовляючи з