Читати книгу - "Вибрані романи"

— Росіта — моя наречена, — сказав одного разу Рамірін.

— Не верзи дурниць, Росіта — твоя сестра.

— А вона не може бути і сестрою, і нареченою?

— Ні.

— А що означає бути сестрою?

— Бути сестрою? Бути сестрою — це...

— Жити в одному домі, — сказала дівчинка.

Одного дня дівчинка прибігла плачучи й показуючи пальчик, який укусила бджола. Найперше, що спало на думку тітці, це попробувати висмоктати з пальчика отруту, як, вона прочитала, висмоктують отруту деяких змій. Після цього діти заявили, а до них приєднався й батько, що не залишать живою жодної з бджіл, які прилітають у сад, що вони переслідуватимуть їх до смерті.

— Ні, цього робити не можна! — вигукнула Хертрудіс. — Бджіл чіпати не треба.

— А чому? Тому що вони дають мед? — запитав Раміро.

— Їх не треба чіпати, повторюю.

— Але ж це не матки, Хертрудіс.

— Я знаю це, я це знаю добре. Я прочитала в одній із твоїх книжок усе про бджіл, я про них прочитала. Я знаю, що таке ці бджоли, які кусаються й виробляють мед. Знаю, що таке матка і знаю, що рій не може обійтися без трутнів.

— Трутні — це ми, чоловіки.

— Звичайно, ви!

— А знаєш, я, певно, займуся політикою; мене хочуть обрати провінційним депутатом.

— Справді? — запитала Хертрудіс, не можучи приховати радість.

— Тобі це до вподоби?

— Мені до вподоби все, що може тебе розважити.

— Залишаються ще одинадцять місяців, Хертрудіс...

— До чого? До виборів?

— Так, до виборів!

Розділ десятий

І було очевидно, що в замкненій душі Хертрудіс здіймається потужний і холодний вітер. Її голова сперечалася з серцем, й обоє, серце та голова, сперечалися в ній із чимось наполегливішим, чимось прихованішим, чимось інтимнішим, із чимось таким, що було ніби кістковим мозком у кістках її духу.

Коли вона залишалася сама-одна, коли Раміро не було вдома, вона брала на руки його сина та сина Роси, Раміріна, якого називала своїм сином, і пригортала його до своїх дівочих грудей, що тремтіли від внутрішнього сум’яття й були наповнені тривогою. А іноді вона довго дивилася на портрет тієї, яка досі була її сестрою, дивилася й ніби запитувала її, чи вона справді хоче, щоби вона, Хертрудіс, стала її наступницею у шлюбі з Раміро. «Так, вона мені сказала, що я повинна стати жінкою її чоловіка, його другою жінкою, — думала вона, — але мені це не подобається, я не можу його кохати... я не змогла б його покохати... то нехай візьме іншу? Ні, іншої не треба... Тут має бути лише одна жінка... Ні-ні, я цього не змогла б терпіти... Доки я живу на світі, тут не буде іншої жінки... тут має бути тільки одна. Ні-ні, я цього не терпітиму... я не допущу, щоби між їх чоловіком, між батьком її дітей і мною з’явилася ще якась тінь... ні-ні такого ніколи не буде. Але якби він був під моїм боком, плоть до плоті, чи могла б я бути певна, що він не думає про неї? Я була б для нього лише спогадом... а бути спогадом про неї було б гірше, ніж бути спогадом про якусь іншу! Але ж вона мене попросила, щоб я не допустила, щоб у її дітей з’явилася мачуха. І я цього не допущу. А якби я одружилася з Раміро, віддалася б йому тілом і душею, то не змогла б цьому перешкодити. Бо тоді мачуха в його дітей з’явилася б. А надто, якби він дав мені дітей моєї плоті та моєї крові...» І ця думка про дітей своєї плоті примушувала тремтіти від жаху кістковий мозок у кістках душі Хертрудіс, яка була втіленим материнством, але материнством духу.

І вона зачинялася у своїй кімнаті, у своїй скромній спальні, і плакала перед образом Найсвятішої Діви Марії, шепочучи: «Плід лона твого...»

Одного разу, коли вона пригортала до грудей Раміріна, малий запитав:

— Чого ти плачеш, мамуню? — бо вона привчила його називати її так.

— Я не плачу...

— Ні, ти плачеш...

— Але хіба ти бачиш, що я плачу?

— Ні, але я відчуваю, що ти плачеш... Ти плачеш...

— Я згадала про твою матір...

— А хіба не ти моя мати?

— Так, але ти мав також іншу матір, маму Росу.

— А так, ту, що померла... татову...

— Так, татову!

— А чому тато каже, щоби ми не називали тебе мамою, а тіткою, тіткою Тулою, а ти нам кажеш, аби ми називали тебе мамою, а не тіткою, не тіткою Тулою?..

— А хіба тато вам таке каже?

— Так, він каже, ти ще не наша мама, ти ще тільки наша тітка...

— Ще?

— Атож, він нам каже, що ти ще не наша мама, але ти нею будеш... Атож, ти станеш нашою мамою через кілька місяців...

«Тоді я стану вашою мачухою», — подумала Хертрудіс, але не наважилася висловити цю гріховну думку перед дитиною.

— Ти ліпше не зважай на такі балачки, сину мій...

І коли потім повернувся додому Раміро, батько, вона відкликала його вбік і суворо йому сказала:

— Не говори дитині таких речей. Не кажи, що я ще йому не більш, як тітка, тітка Тула, і що я стану його мамою. Так казати — це зіпсувати його, відкрити йому очі на ті речі, які він не повинен бачити. А якщо ти заводиш ці розмови з малим, щоби так вплинути на мене, щоби примусити мене...

— Але ж ти мені сказала, що призначила термін...

— Якщо йдеться про це, то повинен подумати, яку роль ти готуєш своєму синові, роль...

— Гаразд, замовкни!

— Ти мене не залякаєш своїми словами, але я мовчатиму. А ти подумай про Росу, згадай про Росу... своє перше кохання!

— Туло!

— Годі. І не шукай мачухи для своїх дітей, які мають матір.

Розділ одинадцятий

«Треба нам вибратися на природу», — сказала собі Хертрудіс і нагадала Раміро, що вони домовилися виїздити на літо до невеличкого прибережного села, де були гори, що нависали над морем, і море, яке підступало до самих гір. Вона обрала курорт, який не був надто модним, але де Раміро міг знайти собі партнерів для гри в ломбер, бо