Читати книгу - "Морфій"

Чого чекаю? Що станеться?

Адже знаєш. Але сам собі вдаєш, ніби нічого не знаєш і не розумієш.

А він підіймається сходами до своєї не своєї квартири, а ти сидиш у шевроле, двигун працює.

Він походжає квартирою, знервовано і ніби отупіло, і плаче, і притискає руки до грудей, ніби притискає до грудей щось надзвичайно дороге йому; потім із шафки в столі дістає стоси документів, несе їх на кухню і палить ними кухонну пічку, шаргає в попелищі кочергою, спалений папір розсипається на порохно. Потім визирає з вікна: бачить дах твого шевроле, всміхається. Ховається за брудною фіранкою. Дивиться на фасад міністерства, у якому ад’ютант, молодий Feldpolizeisekretär Ванічек, розкладає стоси документів та впорядковує це все в мережу архівних даних. Feldpolizeisekretär — земляк Бальдура, він також із Сілезії, з маленького села під Ґливицями, котре завжди називалося Пільховіц, але це звучало надто по-слов’янському, тож кілька років тому його назвали Більхенґрунд, ніби це могло змінити в минулому факт, що колись те село називалося Пільховіц. «Feldpolizeisekretär Vanitschek spricht gut Polnisch, er ist intelligent, sehr systematiseh, aber nicht besonders entscheidungsfreudig. Er stellt eine wichtige Errungenschaft für die geheime Feldpolizei dar, es empfiehlt sich seine Kompetenzen zu fördern»[160], — написав фон Штрахвіц в особовій справі свого підлеглого. Секретар польової поліції Ванічек має лице, має краник і все інше.

Feldpolizeisekretär Ванічек через кілька років займеться виловом радянських шпигунів у брудних, часто косооких натовпах східних Hilfswilligen[161], і наловить їх дуже багато, а потім навіть зможе щасливо позбутися компромату у вигляді монограми GFP і не зізнається в тому товаришам із табору. Сам він із табору втече, а то буде далекий табір, у Приморському краї, він буде йти екзотичною тайгою, маючи неабиякі надії: недалеко китайський кордон, а з Китаю вже й повернеться, громадянська війна його не лякає. Проте до Китаю він не дійшов: на нього напав чорний уссурійський ведмідь із білим півмісяцем на грудях. А ті ведмеді чималі, самка, яка, хоч він її й не провокував, напала на зека, котрий колись мав ім’я Ванічек, була завбільшки з кавказьку вівчарку, та не змогла його вбити, тільки страшно поранила, проте він її нарешті відігнав, вдарив по голові ціпком, і все для того, щоб через два дні таки померти від голоду і ран.

Я бачила його, бачила, як помирає, бачила.

А Бальдур зараз дивиться з вікна на дах твого шевроле. Дивиться, поки ти не поїдеш. А я зостаюся з ним ще на хвильку. Уже спалив папери. Тоді роздягається догола, складає одяг на вішалку, бо так його навчили в полку, в іншому світі, у світі, в якому він мав лице, мав хуя і належав увесь, із тим лицем і хуєм, Катажині Віллеманн і ще одному геть дурному цісарю, котрий зараз, сивобородий і в смугастому костюмі, походжає садочком у Гаус Доорн у Голландії, зупиняючись, тільки щоб запитати в самого себе: коли? І що тоді?

А Бальдур фон Штрахвіц стає перед великим дзеркалом і дивиться на своє тіло, худісіньке. На побите лице і на дірку в пахвині, з якої витікає сеча. Бальдур фон Штрахвіц повен любові. Бальдур фон Штрахвіц спокійний.

Бальдур фон Штрахвіц щасливий, а я тебе покинула, Костоньку, на хвилинку, я хочу зараз бути з ним і ним.

Бальдур фон Штрахвіц відкриває дерев’яний футляр, дістає великий старий маузер, оксид подекуди вже протерся до білої сталі. Він з нього вбив багато людей: на війні, після війни, за вироком польового суду. Він їх убивав, бо вони були його ворогами, але вбивав їх переважно тому, що в них було лице, яке можна було поцілувати, у них був хуй, якого вони могли засунути в жінку, тому він стріляв їм у лице або в серце, якщо лиця були недостатньо гарні для кулі, а в пахвину вже стріляти не доводилось, бо там усе й так помирало, коли помирало лице.

Потім перестав убивати людей, бо вже ніде було, закінчились маленькі повоєнні війни; зрештою, вже й не хотів убивати, бо вбивства не дарували йому заспокоєння. Потім виїхав до Індії та Тибету і там намагався знайти щось, чого не міг знайти в Індії, як би довго не шукав, і це йому казали монахи в червоних шатах, бо думали, що помирає.

Ох, коли так, коли внаслідок нещадного Незнання я блукаю в колесі сансари, то забажай відкрити мені, поважний Буддо Вайрочано, найсвітлішу дорогу Мудрості Дхармадхату! Нехай же мене підтримає могутня панна, твоя Дружина! Благаю, звільни мене зі страшного, вузького перешийку бардо! Введи мені до пречистої сфери Сповнення Будди!

Але не помер і не знайшов того, що шукав, бо те, що він шукав, розчинилось у фландрійському болоті, тече в землі, в її соках, кілька істотних частин Бальдура стали Фландрією.

Потім подорожував Персією, Аравією та Північною Африкою, а рідня охоче висилала йому гроші, бо його відсутність була їм тільки на користь, так він не бридив їх принаймні своєю естетичною деградацією: тілесною, загальною і, як слушно вважали, моральною.

Подорожував ніби з заплющеними очима. Багато разів його було обкрадено, крадії слушно вважали його легкою здобиччю, тому охоче порпалися в його багажі, коли він спав чи коли легковажно залишав речі без нагляду. Із тієї самої причини його ніколи не грабували, ніколи на нього не нападали бандити, бо відчували, що, варто його зачепити, він покусає, ніби скажений собака.

Нічого в тій подорожі не пізнав. Але любив тканину, якою обгортають лице, таку, як носять туареґи. Пробував стати мусульманином, але не допомогло. Пробував стати ким завгодно, не допомогло, а він став би навіть жидом, якби то якось могло допомогти, бо ж він навіть був нібито обрізаний. Але й це не могло допомогти. Якийсь час мешкав у Палестині. Повернувся. Плентав по зібраннях різних рухів та фолькістських організацій, аж нарешті наприкінці двадцятих вступив до NSDAP, бо куди йому ще було вступати, якщо там були всі його товариші з Оберлянду, тож він вступив до NSDAP і намагався вивчати історію, але не міг, не зміг. Тож нарешті заспокоївся з університетом, записався на Studiengesellschaft für Geistesurgeschichte[162], Deutsches Ahnenerbe e.V. і їздив по всій Німеччині з лекціями про давніх аріїв, на які зазвичай приходили хіба кілько людей, переважно несповна розуму, і всі, замість слухати про аріїв, дивилися на його страшне лице.

Тоді я