Читати книгу - "Морфій"

Батько подає тобі формену білизну. Вдягаєш. Далі сталево-сірі кавалерійські бриджі, підшиті темною шкірою на стегнах, далі довгі шкарпетки, сорочка, підтяжки, сіро-зелена куртка. Комірець під самою шиєю застібаєш на гачки. Ґудзики. Пояс. Маленька кобура з пістолетом, важка, всередині, мабуть, якась сімка.

— Damit gibst du lieber nicht an, — усміхається батько і відстібає з твоїх грудей відзнаки, сілезького орла за рани, Залізний Хрест першого класу. Залишає на ґудзику стрічку від другого класу, хіба що витягує з неї золоту шпильку, значення якої ти не знаєш. Кладе тобі ті ордени та медалі до кишені куртки, старанно застібає ґудзик. Далі подає чоботи, ти сідаєш на крісло, батько допомагає тобі взути високі офіцерки з острогами, робить це вправно, як хвацький ординарець.

— Na gut, dann sehe dich im Spiegel.[151]

Дивишся в дзеркало, у яке був дивився польський генерал. Може, Валерій Славек? Ти не знаєш, у якій квартирі він застрелився, може, в цій. Ні, не в цій, але ти того не знаєш, Костоньку, тому для тебе, може, і в цій.

У дзеркалі бачиш німця в мундирі, ідеально викроєному мундирі. Ніби кравець брав мірку з тебе, а не з твого батька. Шкіра, знята з батька. Сіра куртка, темно-зелений комір. Waffenfarbe grau. На еполетах дві зірочки з білої нитки.

Зупиняюсь на мить: я тепер Hauptmann. Капітан. У нашій армії три зірочки, а тут дві, але більші, і ця біла нитка. Між зірочками монограма з трьох літер: GFP. Не знаю, що означає. На лівому рукаві чорна пов’язка з вишитим написом, піднімаю руку, читаю: «Geheime Feldpolizei». Це пояснює монограму.

Усе це на мені, але не на мені. Мій одяг зрісся зі мною. Навіть мундир, який я носив неохоче, польський мундир, і той зрісся зі мною. А це, воно мене не стосується.

— Löcher im Staff, wo die Auszeichnungen gesteckt haben, könnten dich leicht entlarven[152], — переймається Бальдур у цивільних штанах і сорочці, трошки брудній, що ти спостерігаєш тільки зараз, коли він увивається навколо тебе, як послужливий ординарець.

Я ворушу рукою, мундир теж ворушить рукою. Усміхаюся, усмішка з’являється окремо від мундира.

Батько щіткою чистить груди мундира на твоїх грудях, дірки від нагород увиразнюються. Потім відкладає щітку, дістає пістолетик із кобури на твоєму лівому стегні, дістає магазин, перевіряє затвор, повертає пістолет на твоє стегно.

— Ich habe noch eine andere Waffe, eine private[153], — каже вибачливо. На комоді лежить пістолет у великому дерев’яному футлярі.

— Ist das diese Mauser?..[154] — запитуєш, пригадуючи округле руків’я перед твоїм лицем ще в Катовіц, коли ти востаннє бачив батька дитячими очима.

Батько каже «так». Саджає тебе за стіл, дістає з коричневої теки, замкненої двома застібками, документи і каже. Каже. Каже голосом, збезформленим війною.

Дає тобі документи. Feldpolizeikomissar Бальдур фон Штрахвіц. Soldbuch. Зелена перепустка, на ній дві світлини, у мундирі та в костюмі, лице на обох однаково перекошене.

— Wenn ihr eine Organisation habt, dann kann dir vielleicht jemand die Bilder austauschen, die Stempel fälschen. So eine Person habt ihr bestimmt[155], — каже.

Диск зі сріблястого металу, на паску, схожий на ідентифікаційну бляшку, але отвір тільки один, ну й, відповідно, її не вийде зламати. То відзнака. Oberkommando des Heeres. Geheime Feldpolizei. 2553. З іншого боку військовий німецький орел зі свастикою в кігтях. Зазвичай цього має вистачити, мало хто має достатньо повноважень для того, щоб вимагати документи після пред’явлення диска. І ніколи нікому не представляйся, досить просто буркнути: «Geheime Feldpolizei» і показати диск. То ти можеш вимагати у них документи, розумієш? Байдуже, у мундирі ти чи в цивільному. Але в мундирі воно буде переконливіше. Розумієш?

Слова в твоїй голові лунають польською. А він же до тебе німецькою говорить, німецькою.

— Verstehst du?

Розумієш. Ich verstehe.

— Papa. Für so etwas werden sie dich doch hinrichten.

— Sie werden mich nicht hinrichten, — усміхається він. — Ziehe dich um und geh schon[156].

Коли застібаєш сорочку і в’яжеш краватку, він згортає мундир, плащ, документи й зброю в охайний, зграбний пакунок, великий пакунок, твій пакунок, своє життя загортає в брунатний папір і перев’язує мотузкою, ніби речовий доказ.

— Ich bringe dich nach unten, mein Sohn. Es ist wichtig, dass der Wächter uns zusammen sieht, wenn du rausgehst.[157]

Розумієш? Ти вже розумієш, Костику?

Сходами вниз. Я п’яний. Пакуночок. Батько проводжає мене до дверей і виходить зі мною на вулицю. Такий маленький, дрібний, куди менший від мене. Проте мундир підходить. Хвилину стоїмо один навпроти одного. Я п’яний. Батько кладе руки мені на плечі, обіймає мене, тулить, його шрам на моїй щоці. Він дуже молодий і дуже старий водночас.

— Geh schon. Das reicht mir. Geh[158], — шепоче.

Сідаю в автівку, грюкаю дверима. Пакуночок з мундиром і зброєю мого батька поруч, на пасажирському сидінні. Він стоїть на вулиці, у домашніх капцях, у сорочці без комірця, у цивільних штанах із підтяжками. Махає мені рукою. Я думаю про його зранену пахвину, про ту страшну рану, яку йому в душі, певно, заподіяла рана тілесна. Заводжу двигун. Батько повертається і заходить у генеральський дім. Крізь скляні двері бачу, як він розмовляє з вартовим, як собі безтурботно з ним балакає, вартовий як струнка випростаний перед паном офіцером ветераном воєнним інвалідом.

Зненацька повертається, ніби щось згадав, визирає крізь двері, махає мені рукою, саме так, щоб я поки не їхав, щоб зачекав, що він має до мене якусь справу. Зникає за дверима, по хвилі вибігає з пістолетом-кулеметом, не таким, які були в німецьких підофіцерів у вересні, але з дерев’яною оправою карабіна, з гніздом магазина, скерованим убік, не вниз, волосся в мене на карку стає дибки, але я нараз бачу, що ні, він тримає його не так, як тримають наготовану до бою зброю, у гнізді немає магазина. Виходжу з машини, не глушачи двигун.

— Eine Maschinenpistole wirst du brauchen, mein Söhnchen. Dort, wo du hinfährst. Ich brauche sie doch nicht, weil ich hier bleibe.[159]

Дає мені зброю і магазини до неї в шкіряному футлярі. Усміхається половиною лиця, ще кладе мені руку на плече, тоді відвертається і йде геть. За дверима ще каже щось вартовому, тоді йде вгору.

А я стою, як дурень, на вулиці зґвалтованої Варшави, тримаючи в руках пістолет-кулемет. Тоді відчиняю багажник, кидаю все туди, грюкаю багажником і сідаю в автівку.

Сидиш в автівці із заведеним двигуном, млієш