Читати книгу - "Карта днів"

— Вони перетнули межі мого приватного володіння! Намагалися мене обікрасти! — це був голос тієї психотичної маленької дівчинки, Френкі. — Я мала повне право повісити їх, але натомість виказую своє милосердя. Та роблю вам усім послугу.

— Це смішно: зазвичай це ти намагаєшся обікрасти всіх нас, — почувся різкий чоловічий голос. — Останній екземпляр, який я купив у тебе, через два дні буквально перетворився на порох.

— Не моя вина, якщо ти неправильно за ним доглядав, — відказала Френкі.

— Продавець не несе відповідальності за помилки користувача, — упізнав я єлейний голос Гівнюка, «наставника».

— Ти продала мені непотріб! Ти повинна віддати мені одного безкоштовно!

Скидалось на те, що назрівала бійка, але потім почувся окрик однієї леді:

— Припиніть! Ніяких сварок на нейтральній території!

Усе затихло. Різкий голос сказав:

— Ти змарнувала вже дебелий шмат мого часу, Френкі. Давай, починай уже свій цирк.

— Чудово. ГІВНЮК!

Із гучним рипінням та хмарою куряви завіса почала підніматися. За нею виявився порожній та аварійний на вигляд театр. Сидіння були подрані, балконний ярус нахилився під загрозливим кутом та виглядав так, наче от-от упаде.

На сцені, крім нас, було шестеро. Вони з ніг до голови обмацували нас своїми поглядами, але при цьому не забували так само уважно спостерігати й одне за одним і задля власної безпеки тримались на безпечній відстані від інших. Найближче до нас стояли Френкі та Гівнюк. На Френкі був фрак, а в руці кийок, і схожа вона була в цю мить на циркового конферансьє.

Тепер це мені здається забавним, але тоді я не мав ні найменшого уявлення, хто були ті інші. Й, імовірно, це було на краще, тому що, якби я знав їхню репутацію тоді, я був би надто наляканий, щоб мислити логічно. Френкі звернулася до найбільш відомих банд дивних, що діяли в Нью-Йорку, і ватажки трьох із них відгукнулися. У центрі на передньому плані знаходився молодик із зачіскою, що нагадувала гребінь хвилі. Він мав бездоганний костюм, черевики, заляпані червоною грязюкою, а на його губах застигла тонка, загрозлива усмішка. Його звали Рек[78] Донован. Позаду нього стояли двоє його приспішників: скромна на вигляд дівчина, котра без особливої уваги проглядала газету, та хлопець, який узагалі не справляв враження того, хто вміє читати, — його рот був напіввідкритий, а на обличчі читалася легка розгубленість.

Рек уважно розглядав мене і при цьому вів діалог із малою дівчинкою в акуратному білому платті, перев’язаному величезним шовковим бантом. Її волосся являло собою складну зачіску із завитими кучерями, що спадали їй на спину. Обличчя в неї було біле як молоко, із гладенькою шкірою та дуже холодним виразом на ньому, а її ротик, на відміну від Рекового, був загнутий кутиками донизу та постійно перебував у русі, наче дівчинка щось жувала чи тихо розмовляла сама із собою. Найбільш дивною річчю в ній була чорна хмаринка, яка нависала над її головою та плечима, при цьому безперервно повільно ворушилась, але не розсіювалася. Хмарка звужувалась лійкоподібно в напрямку правого вуха дівчинки, звідки, здається, і виходила чорна імла. Дівчинку звали Енджеліка, і вона була сама.

Рек ненавидів фотографуватись, але колись одного разу я таки побачу один нечіткий знімок, на якому він позував точнісінько так само, як зараз сидів переді мною. На противагу йому, Енджеліка любила фотокамеру, і, зокрема, один її фотопортрет — де вона гойдається на гойдалці, випускаючи хмару диму з одного вуха, — стане широковідомим серед американських дивних, і дехто з них його братиме в рамочку та з любов’ю вішатиме на стіну, дехто використовуватиме, як мішень для стрільби, а дехто побачить його на оголошенні про розшук злочинця.

Рек та Енджеліка обурювалися через когось, хто ще не з’явився, — здається, через представника «недоторканих», — але Френкі відмовлялася починати без нього.

— Навряд чи вже він покаже сьогодні тут свою волохату пику, — сказав Рек. — Або десь іще в місті, коли на те пішло. — Він мав мелодійний голос, із домішкою легкого ірландського акценту.

— А якщо й покаже, — озвався його «відкриторотий» приспішник, — я зв’яжу його та здам за винагороду.

— Глянула б на це, — озвалась Енджеліка. — Бо винагород вам не бачити. Доґфейс і весь клан не бояться вас. Горлорізів Ліо — так, але не вас.

Усе це вона не проказала, а наче проспівала — весело, ритмічно, жваво, — ніби видихаючи кожну фразу, кожна з яких спершу злітала життєрадісно вгору, а потім плавно, разом із видихом, спускалася на крилах усе нижче та нижче.

Рек глянув на свого кишенькового годинника, випростав схрещені ноги та встав.

— Ще хвилина, Френкі. А потім я забираю своїх товаришів та дую звідси.

— Гівнюче, примусь його сісти! — закричала Френкі.

— Будь ласка, сядьте, пане Донован, — сказав «наставник».

— Я ніколи не виконуватиму наказів того, хто дозволяє дитині обзивати його, — кинув Рек.

— Ти пошкодуєш, що так про мене сказав, — сказала Френкі. — Одного дня ти мене благатимеш пробачити тебе.

Та, перш ніж їхня суперечка встигла зайти далеко, широко відчинилися та гучно грюкнули двостулкові двері запасного виходу, і всередину швидко зайшла маленька постать.

— Ось і він! — сказала Френкі. — Казала ж, він буде.

Чоловічок енергійно пройшовся по проходу, на ходу знімаючи капелюх та плащ із високим коміром, які закривали йому обличчя.

— Вибачте, я спізнився, — мовив він із сильним та різким нью-йоркським акцентом. — Трафік — кошмар!

Він швидко піднявся сходами на сцену та опинився під променями ліхтарів, і я був шокований, коли побачив, що його обличчя — кожен квадратний дюйм, крім очних яблук та губ, — укрите довгим густим волоссям. Це був Доґфейс,[79] ватажок «недоторканих» із Елдрітч-стрит, найбільш зневаженого клану дивних у Нью-Йорку.

— Доґфейсе! — вигукнув Рек. — А я, по-правді, уже не думав, що в тебе стане сміливості показатися тут після побиття, яке ми влаштували вам на минулому тижні.

— Ось так ти це звеш? — відказав Доґфейс, лизнувши два пальці та пригладивши ними пасмо волосся біля ока. — Дотепно. Мені пам’ятається, трьох твоїх відвезли до цілителя, а моїх тільки двох.

— Здається, ти розучився рахувати, — сказав