Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

І вмить сюди примчали;

Либонь, прирізать нам велиш

Ти шмат землі чималий.

Сюди з вимірним ланцюгом

І гострими кілками

На клич прибігли ми бігом,

А нащо? — Не до тями.

М е ф і с т о ф е л ь

Та тут робота не яка —

Ви тільки власну міру знайте!

Найдовший хай ляга за мертвяка,

А інші — дерн навколо обкопайте,

А потім рийте яму там,

Як рили вже батькам, дідам!

З палати до тісної хати,

Хоч круть, хоч верть, доводиться махати.

Л е м у р и

(копають із глузливими вихилясами)

Я молод був, я жив, любив —

За мед життя здавалось;

Гуляй, душа, без кунтуша! —

Співалось, танцювалось…

Підкралась старість тайкома,

Ціпком мене угріла,

Я, бідний, носом заорав,

Та не куди — в могилу!

Ф а у с т

(виходить із палацу полапки, держачись одвірків)

Яка то втіха — чути брязк лопат!

Юрба, моїм покірна цілям,

Землі дає належний лад,

Виводить перепони хвилям

І морю творить строгу грань.

М е ф і с т о ф е л ь

(набік)

Шкода, старий, твоїх старань,

Шкода тих насипів і гатей!

Поживок матиме багатий

Нептун із того, чорт морський.

Усе те з вашим муравлищем

Кінець кінцем дотла ми знищим

Союзом пекла і стихій.

Ф а у с т

Пригінчий!

М е ф і с т о ф е л ь

               Я!

Ф а у с т

Ти ж добре дбай,

Бери де хоч робочі руки, —

Вживай принади і принуки,

Плати, лести і підганяй!

Та щоб мені щодня ти говорив,

Наскільки посувається той рів.

М е ф і с т о ф е л ь

(півголосом)

Що треба буде, все ми зробим,

Та тут не ровом пахне — гробом.

Ф а у с т

Край гір лежить гниле багно,

Весь край струїть грозить воно;

Його ми мусим осушити

І тим наш подвиг довершити.

Мільйонам ми настачим місця тут —

Стихію зборе їх свободний труд.

Простеляться лани широкополі,

Стада рясні заграють на роздоллі,

Круті горби зведе трудящий люд,

Укриє їх узорами споруд —

І заживе в цім краї, як у раї…

Нехай лютують хвиль скажені зграї,

Хай спробують де греблю ту прорвать —

Здолає гурт прорив затамувать.

Служить цій справі заповідній —

Це верх премудрощів земних:

Лиш той життя і волі гідний,

Хто б'ється день у день за них.

Нехай же вік і молоде й старе

Життєві блага з бою тут бере.

Коли б побачив, що стою

З народом вільним в вільному краю,

Тоді гукнув би до хвилини:

Постій, хвилино, гарна ти!

Ніяка вічність не поглине

Мої діла, мої труди!

Провидячи те щасне майбуття,

Вкушаю я найвищу мить життя.

Фауст заточується. Лемури підхоплюють його і кладуть на землю.

М е ф і с т о ф е л ь

Утіхи, щастя — все йому в ненасить,

Жаги ніколи спрагнений не вгасить;

Бідаха рветься зупинить

Пусту, благу останню мить!

Боровся він зо мною скільки сил,

Та час — за нас: упав старий на діл.

Годинник став…

Х о р

Вже став! Мовчить, немов могила.

Стрілки зронив.

М е ф і с т о ф е л ь

Зронив! Прийшла жадана хвиля.

Х о р

Усе пройшло.

М е ф і с т о ф е л ь

                   Пройшло! То звук пустий.

Як так пройшло?

Адже ж пройшло — це те ж, що й не було.

Все, що твориться, що існує,

Колись у нівець поверну я!

«Пройшло, пройшло!» І що б це означало?

Усе одно, що й зовсім не бувало,

А крутиться все круга — мов і є…

Одвічна пустота — прихилище моє.

ГРОБОКЛАДИНИ

Л е м у р

(соло)

Це хто спорудив тут мені

Хоромину ледачу?

Л е м у р и

(хор)

Лежи там мовчки в савані,

Ще маєш ти удачу!

Л е м у р

(соло)

Де ж дівся бархат, де брокат?

Чом меблів тут не бачу?

Л е м у р и

(хор)

Усе те бралось напрокат,

І все пішло на віддачу.

М е ф і с т о ф е л ь

Ось тіло вже лежить, а дух втекти готов,

Криваву пíдписку я пред'явити мушу;

На жаль, тепер є тисячі відмов,

Аби відняти в чорта душу.

Пустились ми старих шляхів,

А по нових