Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

І знов зловісна рима «смерть».

Глухий той згук страшну віщує долю…

І досі я не виборовсь на волю.

Коли б зумів я магію прогнать,

Забуть химери чарів і заклять

І сам на сам бороть природи гарт —

Людиною б і справді бути варт.

Таким я й був, поки тих чар не знав,

Поки себе і світу не прокляв.

Тепер тих чар в повітрі аж кишить,

Не знаю вже, де дітись од привидь.

Чи сяє день, поману женучи, —

Мара мене обмарює вночі;

Чи весело додому з поля йду —

Закряче крук, закряче на біду…

Оплутує кругом нас забобон:

То примха десь, то знамення, то сон,

І моторош нам душу обійма.

Щось рипнуло — й нікого мов нема.

(Здригнувся).

Чи тут хто є?

Т у р б о т а

                   Та є, тобі ж чутнó!

Ф а у с т

А хто ти, хто?

Т у р б о т а

                    Хіба не все одно?

Ф а у с т

Геть звідси!

Т у р б о т а

                    Ні, я втрапила сюди.

Ф а у с т

(спершу гнівний, потім впинив серце, тихо)

Не заклинай, не накликай біди!

Т у р б о т а

Хай нечутна я для вуха,

Та душа мій голос слуха;

В різних постатях встає

Грізне марище моє.

В полі, в морі, завше, всюди

Серцем чують мене люди,

Не шукаючи, знайдуть,

Улещаючи, кленуть.

Чи ти Турботи вік не знав?

Ф а у с т

Я все життя не йшов, а гнав

І брав з нальоту кожну насолоду,

Кидав, що стало не в догоду,

А що пручалося, пускав.

Я лиш жадав, задовольняв жаду,

І знов бажав, і так, мов у чаду,

По світу мчав бурхливо і бентежно;

Тепер іду розважно, обережно.

Доволі вже спізнав я зéмний круг,

Шкода мені потойбіч зносить дух.

Безумний той, хто в мріях непотрібних

За хмарами шука собі подібних!

Тут твердо стій і пильний зір одкрий;

Допитливим і цей світ не німий.

Навіщо нам до вічності ширяти!

Що знаємо, рукою можна взяти.

Отак мудрець ітиме у житті,

І не зіб'є мара його з путі;

У русі тім йому розкоші й болі,

Й на хвилю він не стане в задоволі.

Т у р б о т а

Під моїм страшливим гнітом

Хоч би хто, той нудить світом,

Той не бачить за пітьмою

Навіть сонця над собою;

Хоч, дивіться, притаманний —

Дух охмарюють тумани;

Хоч скарбами володіє —

Користати з них не вміє;

В щасті, в горі він страждає,

У достатку голодає;

Всім утіхам і скорботам

Безпорадно каже: «потім»,

Завше завтрашнього жде він

І в сьогоднішнім не певен.

Ф а у с т

Облиш, улізлива змія,

Ті нісенітниці торочить!

Геть, геть! Літанія твоя

І мудреця, нівроку, обморочить.

Т у р б о т а

Він не знає, що робити,

На яку йому ступити:

Пройде трохи по дорозі

І заточиться в знемозі;

В твань улипши, йде все глибше,

Не надіється на ліпше,

І собі, й другим немилий,

Ніби й сильний, а безсилий;

І без віри, й без відчаю

Не живе, а доживає.

Ті вагання, ті змагання,

Бунтування й підлягання,

Підіймання і зривання,

Напівсон, напівчування —

Держать його цупко й стекло,

Щоб зіпхнути врешті в пекло.

Ф а у с т

О привиди зловісні! Ви караєте

Наш рід людський мільйонами терзань

І низку днів байдужих обертаєте

У лабіринт нечуваних страждань.

Від демонів нелегко утекти,

На пута їх кріпкі немає ради,

Та ти, Турбото ница, ти

Не діждеш наді мною влади!

Т у р б о т а

Щоб з мене більш не насміхавсь ти —

Піду, лишивши прокляття!

Сліпують люди все життя,

Ти ж під кінець осліпни, Фаусте!

(Дмухає на нього).

Ф а у с т

(осліпши)

Навкруг лягає ніч кромішним адом,

Але не згасла розуму зоря;

Ще встигну я здійснить великий задум —

Усе рішає слово владаря.

До праці, люди, шарварком умілим!

Сміливу мисль явіть чудовим ділом!

Намічене нам виконати слід —

Беріть знаряддя, заступи, лопати!

За щирий труд, за щедрий піт

Ждіть неабиякої плати;

Одна душа та рук сто сот

Досягнуть творчости висот!

ПРОСТОРЕ ДВОРИЩЕ ПЕРЕД ПАЛАЦОМ

Смолоскипи.

М е ф і с т о ф е л ь

Сюди, сюди! Шкитиль, шкитиль,

Розхитані лемури,

З кісток, в'язок і сухожиль

Латковані понури!

Л е м у р и[259]

(хором)

Зачули ми твій голос