Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— Сумніваюся. Але ти звик до чуток, Ніколаї. І вони можуть бути корисними.

Хлопець вигнув брову.

— Я знаю, що ти любиш, аби тебе любили, — повела я далі, — та трохи страху теж не завадить.

— Це тебе Дарклінґ навчив?

— І ти. Здається, я пригадую якусь історію про пальці фієрданського капітана й голодного гончака.

— Наступного разу попередь мене, коли уважно слухатимеш. Я менше патякатиму.

— Ти кажеш мені це тепер.

Губи Ніколаї вигнулися в слабкій усмішці. Аж раптом він насупився.

— Я мушу попередити тебе… сьогодні сюди приїде Аппарат.

Я виструнчилася в кріслі.

— Ти помилував священника?

— Мусив. Мені потрібна його підтримка.

— Коли запропонуєш йому місце при дворі?

— Ми поки домовляємося, — гірко повідомив хлопець.

Я могла запропонувати йому всю інформацію про священника, якою володіла, та підозрювала, що найкориснішим буде знання про місце розташування Білого Собору. На жаль, відвести нас туди міг лише Мал, та я не думала, що це досі можливо. Ніколаї ледаче покрутив пляшку з квасом.

— Ще не пізно, — сказав він. — Ти можеш залишитися. Можеш повернутися зі мною до Ґранд-Палацу.

— І що там робити?

— Викладати, допомагати мені відновити Другу армію, жити в хатині біля озера.

На це саме натякав Толя. Він сподівався, що я повернуся до Ос Альти. Боляче було навіть думати про це.

Я похитала головою.

— Я не гриша і точно не шляхтичка. Моє місце не при дворі.

— Ти можеш залишитися зі мною, — тихо запропонував Ніколаї. Він знову покрутив пляшку. — Мені досі потрібна королева.

Я підвелася зі стільця, зіштовхнула його взуті в черевики ноги і влаштувалася на ослінчику, звідки дивилася на хлопця знизу вгору.

— Ніколаї, я більше не Заклинателька Сонця. Навіть не Аліна Старкова. Я не хочу повертатися до двору.

— Але ти розумієш цю… штуку. — Він постукав себе по грудях.

Я розуміла. Мєрзость. Темрява. Ти можеш ненавидіти і жадати її одночасно.

— Я лише заважатиму. Влада — це союз, — нагадала я йому.

— Справді обожнюю, коли ти мене цитуєш. — Ніколаї зі­тхнув. — Якби ж я не був такий достобіса мудрий.

Я засунула руку до кишені й поклала Ніколаї на коліно смарагд Ланцов. Коли ми їхали з Томік’яни, Женя віддала мені його.

Хлопець узяв каблучку і покрутив у руці. Камінь спалахнув зеленим у відблисках вогню.

— Тоді це буде шуанська принцеса? Кремезна фієрданка? Донька керчинського магната? — Він простягнув мені каблучку. — Залиш собі.

Я витріщилася на нього.

— Скільки ти видудлив квасу?

— Ніскільки. Залиш каблучку собі. Будь ласка.

— Ніколаї, я не можу.

— Я твій боржник, Аліно. І ціла Равка. Ти заслуговуєш на більше. Можеш зайнятися доброчинністю, збудуй оперний театр або прибережи цю каблучку, щоб палко дивитися на неї, коли думатимеш про принца, котрий міг стати твоїм. Для протоколу: я віддаю перевагу останньому варіантові, і ще краще, якщо цей процес супроводжуватиметься рясними слізьми та читанням поганих віршів.

Я засміялася. Хлопець узяв мене за руку і втиснув мені в долоню каблучку.

— Візьми її і створи щось нове.

Я покрутила каблучку в пальцях.

— Подумаю.

Ніколаї закотив очі.

— Чому ти відчуваєш таку відразу до слова «так»?

Я відчула, що на очах набрякають сльози, й закліпала, відганяючи їх.

— Дякую.

Хлопець відкинувся на спинку крісла.

— Ми були друзями, правда ж? Не просто союзниками.

— Не будь засранцем, Ніколаї. Ми досі друзі. — Я щосили ляснула його по коліну. — А тепер ми з тобою вирішимо кілька питань щодо Другої армії. А тоді подивимося, як я згорю.

***

Дорогою до сухопутних доків я зробила гак і знайшла Женю. Вони з Давидом усамітнилися в наметі Творців на східному боці табору. Коли я простягла дівчині запечатаного листа з подвійним орлом, вона нерішуче взяла його, наче торкатися цупкого паперу було занадто небезпечно. Погладила великим пальцем сургуч, руки в неї злегка тремтіли.

— Це?..

— Це помилування.

Женя розірвала конверт і притиснула до грудей.

Не відводячи погляду від стола, Давид поцікавився:

— Ідемо до в’язниці?

— Поки що ні, — відповіла дівчина і витерла сльозинку. — Дякую. — Побачивши, що я простягаю другого листа, вона насупилася. — А це що?

— Пропозиція роботи.

Довелося трохи повмовляти його, та кінець кінцем Ніколаї прислухався до моїх