Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

— Добре. Передайте слухавку знову моєму братові, будь ласка.

— Так, зараз.

Паоло весь цей час стирчав поруч, намагаючись щось уловити. Клавдіо передав йому слухавку.

— Ваш брат хоче щось вам сказати.

— Так, Степе, кажи.

— Паоло, ти там не зганьбив мене у його очах? Ти його провів, посадив? Уважніше з цим, мені на тому залежить. Це — важлива особа. Подумай, це його дочка з’їла твоє англійське печиво на маслі…

— Але ж… — Паоло не встиг нічого відповісти. Степ уже поклав слухавку.

Клавдіо був неподалік, готовий виходити.

— Вибачте, я мушу йти, до побачення.

— Ах, так, звичайно, я проведу вас.

— Сподіваюся, ми зможемо зустрітися за більш спокійних обставин.

— Неодмінно.

Потисли один одному руки. Паоло відчинив двері. У цю мить показався Полло.

— Привіт, а я по собаку.

— Слава Богу, нарешті.

— До побачення.

— До побачення.

Клавдіо вийшов.

Полло здивовано провів його очима.

— Це хто був?

— Батько такої собі Бабі. Прийшов шукати Степа. Але що трапилося? Хто така ця Бабі?

— На цю мить вона — дівчина твого брата. Де пес?

— У кухні.

Полло пішов забирати собаку. Заінтригований Паоло пішов слідом.

— Але чому він хоче говорити зі Степом? Якась проблема?

— А я звідки знаю? — Полло усміхнувся собаці. — Іди сюди, Арнольде, ходімо зі мною.

Перейменований шпіц побіг йому назустріч, радісно гавкаючи. Може, вони одразу один одному сподобались, а може, просто віддавав перевагу імені Арнольд перед Пепіто. Можливо, Джаччі так і не зрозуміла, що насправді він мав брутальний характер. Полло взяв собаку на руки й пішов із ним до дверей.

Паоло зупинив його:

— Ох, слухай, а може, ця Бабі теє?.. — він намалював у повітрі півколо перед своїм животом, і без того достатньо помітним.

Полло подивився на нього скептично.

— Вагітна? Та ну. Наскільки я розумію їхню ситуацію, Степові це не вдалося б, навіть якби він був Святим Духом.

І вийшов собі — із собакою в руках та якимось масним і веселим жартом на губах.

— Гей, Бабі, па-па, я мушу бігти! — Степ обійняв її.

— Куди? Залишся ще трохи.

— Не можу. У мене зустріч.

Бабі випручалася з його обіймів.

— Так, я знаю, з ким. З тією жахливою занудою, отією брюнеткою. Невже вона ще не зрозуміла? Їй не досить було того, що я її побила?

Степ розсміявся і знову обійняв її. Бабі спробувала опиратися. Якийсь час борюкалися. Потім Степ отримав легку перемогу й поцілував її. Бабі стисла губи. Зрештою здалася у ніжний полон. Потім вкусила його за язик.

— Ой!

— Скажи мені просто зараз, до кого ти йдеш.

— Ти ніколи в житті не вгадаєш.

— Не до тієї, про яку я щойно говорила?

— Ні.

— Я її знаю?

— Дуже добре. Але вибач, ти б спитала спочатку, жінка це чи чоловік.

Бабі зітхнула.

— Це жінка чи чоловік?

— Чоловік.

— Ну, тоді мені вже спокійніше.

— Я йду до твого батька.

— Мого батька?

— Він приходив до мене додому. Коли я дзвонив, він був там. У нас призначено зустріч за кілька хвилин на площі Джокі Дельфічі.

— І чого мій батько від тебе хоче?

Степ надягнув куртку.

— Не знаю! Коли дізнаюся — потелефоную тобі й розповім. Добре?

Він поцілував її з натиском. Вона підкорилася цьому поцілунку, все ще ошелешена новиною. Степ швидко збіг униз, перестрибуючи через останні сходинки. Вона дивилась, як він зникає під сходами. Потім повернулась до квартири. Мовчазна, неабияк стривожена. Спробувала уявити собі їхню зустріч. Де вони говоритимуть? Про що? Що буде далі? Потім, думаючи передовсім про свого батька, поклалась на сподівання, що вони не битимуться.

55 Centocelle — спальний район Рима.

Centocelle — спальний район Рима.

55

49

Коли Клавдіо під’їхав, Степ був уже там, сидів на підмурку й чекав на нього, курячи. Клавдіо припаркувався поряд і вийшов з машини.

— Вітаю.

— Добрий вечір, Стефано.

Потисли руки. Потім Клавдіо й собі закурив, щоб почуватися розкутіше. Однак бажаного результату не досяг. Цей хлопець був дивним. Сидів мовчки й пильно дивився на нього, усміхаючись, у цій своїй темній куртці. Він був зовсім не такий, як брат. «До того ж він набагато кремезніший», — подумав Клавдіо. Коли він уже хотів сісти поряд із ним на підмурок, раптом згадав дещо. Цей хлопець — той самий, який побив його друга Аккадо, розтрощив йому носа. А тепер він — хлопець його дочки. Цей тип — небезпечний. Він би тисячу разів віддав перевагу розмові з його братом.

Клавдіо залишився стояти. Степ подивився на нього з цікавістю.

— То про що будемо теревенити?

— Ось що, Стефано. У моєму домі останнім часом виникли деякі проблеми.

— Знали б ви, скільки їх виникає у мене…

— Так, я знаю, але розумієш, у чому річ, ми досі були дуже спокійною родиною. Бабі та Даніела — хороші дівчата.

— Це правда. Бабі — справді класна дівчина. Слухайте, Клавдіо, а ми можемо перейти на «ти»? Мені взагалі не надто подобається розмовляти. А якщо я ще мушу думати про оці всі «ви», то стає геть неможливо.

Клавдіо усміхнувся.

— Звичайно.

Зрештою, цей хлопець не такий уже неприязний. Принаймні поки що не намагається його побити. Степ зліз із підмурка.

— Слухай, а чому б нам не піти куди-небудь? Так ми бодай поговоримо у зручних умовах та й вип’ємо чогось.

— Гаразд. Куди підемо?

— Тут неподалік є місце, яке відкрили мої друзі. Там ми будемо, як удома, ніхто не заважатиме. — Степ заскочив на мотоцикл. — Їдь за мною.

Клавдіо сів у машину. Він був дуже радий. Його місія виявилась легшою, ніж він собі уявляв. «Дякувати Богу», — подумав він. Поїхав за Стефано у напрямку Фарнезіни. На мості Мільвіо звернули праворуч. Клавдіо пильнував, щоб не загубити з очей цю червону фару, що мчала у нічній темряві. Якби таке сталося, Рафаелла ніколи б йому цього не пробачила. Степ іноді обертався, щоб перевірити, чи Клавдіо їде за ним. «На щастя, — подумав, — він із тих, хто приклеюється до керма і як вогню боїться акселератора». Трохи згодом вони зупинились на маленькій вуличці позаду проспекту Клодіо. Степ