Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

місць» у «Житті Дон Кіхота і Санчо» Унамуно і «Духовних вправах» Лойоли. Наприклад, і в Унамуно, і в Лойоли бачимо однаково негативне ставлення до чуттєвості, до будь-яких насолод, пов’язаних із тілесністю. Коментуючи розділ XXXV першого тому (епізод про битву Дон Кіхота з бордюками вина), Унамуно звертає увагу читача на те, що неприхильний до Рицаря Сумного Образу оповідач розказує про ноги Дон Кіхота, які були «не сказати, щоб вельми чисті». Той факт, що Дон Кіхот не миє ніг, як це не парадоксально звучить, на думку Унамуно, характеризує його позитивно, оскільки свідчить про поширену серед рицарів і містиків практику нехтування зовнішніми прикрасами.

Ще одна з єзуїтських норм, яку «поділяє» Унамуновий Дон Кіхот, — байдужість (indeferencia). Під останньою слід розуміти настанову «не бажати нічого для себе особисто», «бути вільним, немовби труп», «шукати і знаходити божественну волю в тому, що відбувається з твоїм життям»[179]. Це означає, що людина повинна цілком і навіть сліпо покластися на Бога. На думку Унамуно, саме так чинить Дон Кіхот, не обираючи собі мети під час своїх пригод. Він стає взірцем таких чеснот, як покірність і смирення. «Він не обирав, як це зробила б людина марнославна й пихата, в яких пригодах брати йому участь, не мав наміру зробити те або інше, а був готовий зітнутися з будь-якою прикрою несподіванкою, що постане перед ним на перехрестях доріг, а що інстинкт тварин залежить від божественної волі більш безпосередньо, аніж наша незалежна думка, то він дозволив, щоби його кінь показував йому шлях».

Водночас, як доводить Бласко, було б перебільшенням вважати есе виключно релігійним твором, хоча релігійна проблематика в ньому порушується систематично. Отже, «Життя Дон Кіхота і Санчо» є значною мірою «грою» (хай серйозною, але все ж таки грою) в «житіє», адже про справжню «канонізацію» Дон Кіхота навряд чи йдеться. У ньому автор послуговується прикладом засновника ордену єзуїтів та інших релігійних авторитетів для того, щоб обґрунтувати кіхотизм як філософію свободи і творчості, як програму вправ, спрямованих на духовне очищення шляхом щеплення безумства, без якого, на думку письменника, неможливе повноцінне життя людини. Для того, щоби служити Дульсінеї з Тобоса, яку оголошено символом Слави, Дон Кіхот виховує в собі комплекс чеснот, що зовні цілком підпадають під визначення святості: фанатична віра в ідеал, честь, відданість ідеї, культ обов’язку й відповідальності, служіння, щирість, допомога ближньому, аскеза тощо. Проте в Унамуно перелічені чесноти мають не стільки релігійну, скільки загальнофілософську, а то й загальнолюдську природу. Вони становлять кодекс героїчної поведінки, поширюючи який, автор есе прагне «кіхотизувати» ближніх, що слабують на матеріалізм, і навчити їх абсурдної віри в самих себе, аби вони стали ідеалістами, як це відбувається з Санчо Пансою. Не варто забувати й про те, що «Життя…» — це житіє, що зазнало впливу роману й асимілювало риси світської (профанної) модерністської літератури, тому есе як житіє виявляється занадто неканонічним і навіть апокрифічним, як неканонічним видається й той герой, якому вклоняється Унамуно. Показово, що мандрівний рицар завойовує право на канонізацію не вірою, а сумнівами, які перетворює на «вічний двигун», що надає життю нових імпульсів для просування вперед.

І, нарешті, «Життя…» є дивовижною пам’яткою літературно-критичної думки, адже воно пропонує оригінальні способи читання й тлумачення роману Сервантеса. Як зазначає Альфредо Лопес-Пасарін Басабе, текстуальна критика, яку застосовує Унамуно, є розвитком трьох передумов, які визначають усю систему інтерпретацій. Перша з них — віра письменника в те, що вигадані літературні персонажі мають таку саму реальність, як і живі істоти. Отож і Дон Кіхот, і Санчо для Унамуно є справжніми героями, а це, власне, стало підставою для того, щоби він узявся до написання їхніх біографій, тобто «Життя…». З огляду на це міркування, автор коментарю дозволяє собі нехтувати деякими «занадто літературними елементами, якими Сервантес переобтяжує тканину роману»[180], а також надавати виняткового значення деяким зіставленням, зокрема уподібненню Дон Кіхота з Ісусом Христом, на тій підставі, що останній також був «персонажем» певного твору (Євангелії) і набув більшої реальності, ніж будь-які інші живі люди.

Друга ідея, що є вирішальною для способу читання «Дон Кіхота» в «Житті…», полягає в переконанні Унамуно в тому, що Сервантес був недостатньо вправним письменником, адже він спромігся тільки на один шедевр, але й той не зміг до кінця зрозуміти й оцінити належно. Таке, сказати б, «приниження» автора безсмертного роману, на думку Лопеса-Пасаріна Басабе, відкриває Унамуно шлях, по-перше, до обґрунтування свого права нехтувати тими настановами щодо розуміння тексту, які висував сам Сервантес; по-друге, воно дозволяє Унамуно зосередити увагу лише на біографії персонажів й зігнорувати інші «несуттєві» елементи поетики першотвору, оскільки він, як коментатор, має справу не з шедевром красного письменства, а з «біографічною сировиною», зібраною, але не достатньо глибоко осмисленою Сервантесом; по-третє, воно слугує аргументом на користь того, аби стверджувати, що сáме Дон Кіхот і Санчо Панса забезпечують Сервантесові безсмертя, а не навпаки.

І третій чинник, покладений в основу літературно-критичної моделі інтерпретації «Дон Кіхота» в Унамуно, тісно пов’язаний із його розумінням світу як волі та уявлення, «запозиченим» у Шопенгауера, про що вже йшлося вище. На практиці це означає, що письменник має всі підстави вимагати від читача визнати, що версія тлумачення образів Дон Кіхота і Санчо, запропонована в «Житті…», є єдино правильною, адже вона породжена актом персональної віри в те, що Дон Кіхот та його «джура» є сáме такими, якими їх хоче бачити Унамуно.

Ці три засадничі принципи визначають символічно-алегоричну стратегію роз’яснення тексту «Дон Кіхота» читачеві. Її центральним компонентом є читання роману як Біблії, тобто як книги, що виражає універсальні цінності. «Єдина різниця між Святим Письмом і творінням Сервантеса полягає в тому, що перший твір адресований всій християнській спільноті, а другий — лише іспанцям»[181]. Події роману, вчинки персонажів, їхні слова тощо інтерпретовані так само, як і події Старого і Нового Заповітів, тобто постають уособленням певних світоглядних принципів. Унаслідок цього коментатор значно «спрощує» первинну структуру роману: він видаляє паратекстуальні елементи, зокрема вставні новели, промови; цілі епізоди (навіть дуже важливі) згадує побіжно або не згадує зовсім. У результаті такого читання великий надскладний структурно роман зводиться до рівня тих подій або тих слів персонажів, які дозволяють дивитися на їхню історію як на притчу. Як уже не раз зазначено, бурлескно-сміхове начало приглушується, а серйозно-патетична складова натомість підноситься. Іноді деталі, які в Сервантеса проминають майже непомітно, в Унамуно набувають великого філософського значення. У порівнянні з романом, у «Житті…» значно зменшено