Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

адже інтегрує цілу низку ознак інших суто літературних жанрів, насамперед роману, завдяки чому самий виклад релігійно-філософських і націоналістичних поглядів Унамуно набуває рис відкритої діалогічності, яка втягує читача у співтворчість, використовуючи потенціал «інтелектуальної гри». Під «грою» тут слід розуміти не стільки прагнення Унамуно перетворити текст на засіб розваги читача, а скільки перебирання на себе ролі порушника спокою, який всіляко підкреслює парадоксальність світу й умовність будь-яких остаточних істин, культурних і естетичних конвенцій. Щоб перевірити їх на міцність, а також розкрити закодовані в них глибинні смисли, Унамуно вдягає маску «апокрифічного філософа», роль якого грає досконало. На рівні текстуальних стратегій ця роль в есе реалізована в експериментах з формою, у несподіваних асоціативних зв’язках між явищами й поняттями, у застосуванні інтертексту як на рівні окремих образів, так і на рівні «пам’яті жанру» та способів нарацій. «Гра» ця цілком серйозна, адже йдеться про порятунок у релігійному значенні цього слова, про пізнання істини і про пошуки вільних форм письма, здатних сповна розкрити суперечливе і драматичне внутрішнє життя людини.

Є чимало підстав порівнювати есе Унамуно з середньовічно-ренесансним рицарським романом. Автор відновлює наратив про ідеального християнського рицаря, що його створив Еразм Роттердамський, яким надихався Сервантес, працюючи над «Дон Кіхотом»[175]. Унамуно засуджує будь-які спроби знижувати образ його персонажа і бачить у ньому героя. Завдання автора есе — реабілітувати рицарсько-містичний ідеал, який склався в іспанському минулому. Відповідно до цього завдання коментатор бачить у кожному вчинку Дон Кіхота глибинні смисли, які характеризують його як взірцевого ідальґо: він кидається на допомогу знедоленим, служить дамі, постає втіленням непохитної віри й ідеалізму.

Водночас «Життя Дон Кіхота і Санчо» — це рицарський роман модерністського письменника. «Гра» в Середньовіччя доповнюється трагічною «грайливістю» доби сучасності. Багато з тих рис поетики, які пізніше Унамуно використає в «Тумані», «Авелі Санчесі», «Тітці Тулі», «Святому Мануелі Доброму, Мученику», вже були практично втілені в цьому есе. Насамперед це стосується ролі коментатора (наратора), який виявляється максимально наближеним до самого Унамуно, чия присутність у тексті постійно відчувається: автор відверто втручається в дію, вплітає в коментар згадки про обставини власної біографії (як в епізоді з біскайцем), звертається зі своїми монодіалогами до Дон Кіхота, Санчо Панси, Самсона Карраско, племінниці мандрівного рицаря, інших персонажів, до читача й до себе самого. За своєю структурою мовлення автора-коментатора також є типово унамунівським, адже воно поєднує наукову й розмовну стихії, коли автор з’являється в ролі і вченого, і простака та становить вільний потік візій, ліричних відступів, концептуальної гри, фразеологізмів, парадоксів, цитат з іспанської класики, несподіваних метафор, ризикованих етимологічних розвідок тощо. Настанова на «гру» проявляється ще й у тому, що голос автора не є остаточно домінантним, тому нагадує «поліфонічний роман» Достоєвського: позиція Унамуно є лише одним із кількох рівноправних голосів, що втілюють різні проекції розв’язання поставлених в есе філософсько-релігійних питань. Типово унамунівськими постають і персонажі, оголошені реальнішими від самого автора. Сюжет точно (практично «сліпо») розвивається у тому порядку, у якому викладено поневіряння ідальґо у Сервантеса, але принцип імпровізації зберігається й тут, адже в романі-прототипі пригоди Дон Кіхота підкоряються принципу «як заманеться» («a lo que salga»), який Унамуно розвинув і застосував у власній художній практиці. Нарешті, в поетиці есе помітну роль відіграють інтертекстуальні «ігри», про що вже йшлося вище. Історії Дон Кіхота і Санчо опиняються в широкому колі літературних і культурних асоціацій: з одного боку, вони є іконами, що втілюють конкретні чесноти, принципово важливі для Унамуно, з іншого, вони — герої модерної притчі, що ставить запитання, але не дає відповідей.

Отже, в «Житті…» письменник парадоксально «грає» в середньовічний рицарський та експериментально-модерністський типи роману. Такий оригінальний досвід поєднання елементів «пам’яті жанру» дає змогу Унамуно використати «Життя…» як для викладу своєї філософсько-релігійної платформи, що за своїм емоційним забарвленням є трагічною, так і для мобілізації волі читача шукати власні шляхи розв’язання духовної кризи, в якій опинилося людство на межі ХІХ-ХХ століть. «Гра» з поетикою роману у філософському есе пов’язана з сократичною іронією, яку Унамуно активно культивує як дієвий інструмент пізнання. Її сутність полягає в тому, щоби ставити людину перед проблемою, розмовляючи з нею так, аби вона сама знайшла відповіді на питання, які її турбують. Інтегруючи романні риси у філософський трактат, Унамуно діє як Сократ, який був абсолютно серйозним (сьогодні б сказали, що чесним) у питаннях світоглядних, але дозволяв собі бути «несерйозним» (грати роль інтелектуального провокатора, за що й був страчений), ставлячи співбесідникам свої знамениті запитання й говорячи з ними загадками та парадоксами.

«Серйозно-ігрова» складова в поетиці есе Унамуно проявляється в тому, як він переосмислює у своєму філософському трактаті риси агіографічної літератури. У багатьох вимірах «Життя Дон Кіхота і Санчо» є справжнім житієм. На це вказує насамперед панегіричний тон вихваляння подвигів Дон Кіхота, яким позначена вся оповідь: кожен крок персонажа оповитий ореолом досконалості. Не менш помітні інші ознаки агіографії: зовнішній аскетизм стилю, який виражає шанобливе захоплення величчю особистості Дон Кіхота, зосередженість на випробуваннях, крізь які проходить герой, опис чудес, які він здійснює. За словами Корконосенка, письменник «шукає і знаходить пояснення діянь Рицаря, виправдовуючи його перед читачами, хоч очевидно, що Дон Кіхот для Унамуно завжди правий, тому що він Дон Кіхот»[176].

Одним із першоджерел, на яке, крім «Дон Кіхота», посилається Унамуно у своєму есе, є «Житіє блаженного Отця Ігнатія де Лойоли», яке написав Ріваденейра. Історія засновника ордену єзуїтів — другий паралельний сюжет книги, присвяченої діянням Рицаря Віри, як називає Дон Кіхота Унамуно. У нього Лойола і Дон Кіхот — духовні брати, які набувають самовизначення через діалог одне з одним. «Життя Дон Кіхота і Санчо» значною мірою побудоване як інтертекст, який встановлює смисловий стосунок з твором Ріваденейри. За висловом Хав’єра Бласко, уривки з останнього настільки часто вплетені в есе Унамуно, що принципово трансформують текст Сервантесового роману в напрямку посилення рицарсько-містичного елементу, врешті витворюючи «парадигму, в якій «я» унамунівського дискурсу (і, відповідно, «я» кожного з читачів) повинно знайти ідентифікаційні знаки, аби впізнати себе»[177].

Окрім життєпису Ріваденейри, на есе Унамуно також «вплинув» твір Лойоли «Духовні вправи». Бласко доходить висновку, що містичні практики, до яких вдається «справжній Дон Кіхот», якого «відновив» Унамуно, в загальних рисах відтворюють систему самовдосконалення, розроблену Лойолою. Вона передбачає проходження крізь низку станів (мовчання, усамітнення, віддалення від людей), «спрямованих на створення умов, необхідних для медитацій, які повинні переходити в дію»[178], основний напрямок якої — дієве наслідування Христу.

Бласко наводить чимало прикладів «паралельних