Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Від лопотіння раптом зарябіло в очах і пішла обертом голова. Я відкинувся на подушку і заплющив очі. Коли розплющив, комахи-метелика не було, а метелик-аксесуар перетворився на зібгану паперову серветку. Я розтиснув пальці, й серветка випала. Її підбере прибиральниця. Або медсестра.

Зненацька я збагнув, що те «щось» уже було в батькові. Що він завжди відчував це. Наче ціле його життя, всі досягнення були опиранням цьому «щось», а безжурність і легковажність правили захисною маскою, заборолом, формою опору і несприйняття. Ота легкість; оте, як йому щастило; як він перетворював на прибуток, хоч би за що брався, наче алхімік, під рукою якого все, до чого торкався, зблискувало золотом.

Батько мовби вальсував, як линуть гладкою, дзеркальною поверхнею. Від нього воно передалось мені, проте я не скористався ним так, як він...

Найперше побачив фабрику. Він прямував на її силует, що височів серед скутого хмарами неба, а вона рівно настільки ж віддалялася.

Частину стіни знесло, і будівля постала перед ним у розрізі. Зі зруйнованого перекриття стирчала арматура.

Торс з південного боку майже повністю вцілів. І бетонні сходи, що вели від поверху до поверху, неіснуючого. Він вибрався ними на саму гору, а тоді повільно спустився вниз.

Від фабричної будівлі відгалужувалися складські приміщення — приземкуваті, вкриті руберойдом цегляні бараки з вʼїзними брамами на однаковій відстані. Під прогнутим накриттям завмер електрокар, наче його щойно припаркували. Мовби водій пішов на обід і зараз повернеться. Він роззирнувся, проте марно.

Вхід до адміністративного корпусу, розташованого по інший бік бараків, фасадом до багатоповерхової виробничої споруди, так що вся забудова утворювала протягле опецькувате «П», блокувала металева шуфрига. У дверях на місці клямки чорніла діра. Він збив з шуфриги замок і ступив досередини.

Вогнегасник, план евакуації, такий самий поверхом вище, посередині на стіні інформаційний стенд. Він зупинився перед останнім у правому крилі кабінетом. З вазона на коридорній лутці стирчав сухий віхоть. Його увагу привернула крихітна закручена мушелька. Він узяв її і, підносячи роздивитися, зачепив горщик. Випалена глина розлетілася на друзки; тепер земля, обмотана корінням, відтворювала її форму. Він пнув носаком черепок і наліг на клямку.

Другий стіл від вікна. Пройшовши між рядами і зупинившись перед ватмановим аркушем на кульмані, взяв простий олівець і почав водити ним, малюючи небо для пташки на майже готовому кресленні. В кутку під стіною тулилося кілька рулонів міліметрового паперу, які стеріг, сплівши над ними павутину, довгоногий павук.

З-під стержня поповзла мʼяка чорна лінія. Невдоволений тим, що нічого не виходило, роздер папір, один край якого, ледь скрутившись, так і залишився звисати, тоді як другий осів на підлогу.

Обігнув будинок, а тоді ще раз перетнув територію. Пройшовши крізь турнікет і повз настінний телефонний апарат з обривками дроту, подався далі — вулицею, на яку нанизувалося місто.

Довго нікого не зустрічав. Аж тоді почали зʼявлятися перехожі, зрідка й повільно — спершу один, потім ще. Вони проминали його без жодної уваги, наче його не існувало. Він вдивлявся напружено в лиця, які нічого не виражали, і марно силкувався впізнати. Перехожих ставало більше і більше. Чужі, незнайомі постаті.

— Підкажете, котра година?

Час нічого не означав. У його розпорядженні — не більше, не менше — вічність. Він хотів, аби хтось відповів, заговорив до нього. Прагнув почути звичайне, все одно яке, найкоротше слово, який-небудь звук; жадав реакції.

Вони проминали його — оціпеніло, відсторонено. А він і далі вдивлявся — ще більше, з майже нестямною відчайдушністю.

— Когось шукаєте?

Звиклий до безмовних силуетів, які рухалися назустріч, а він — до них, за інерцією пройшов далі, а коли зупинився, того, хто запитав, уже не було. Він метнувся за ріг, а там тяглася порожня, скільки сягало око, вулиця.

Та чи дійсно до нього озвались? Перехожі німотно й безвиразно сунули просто себе.

Він побачив їх здалеку, матір з дитиною. І те, як у дитини з руки випала забавка.

Щось знайоме промайнуло у вигляді жінки, ледь уловне. На секунду йому здалося, наче впізнав її.

— Ваша іграшка...

Вони байдуже проминули його, а він наче закляк.

Зі спини плюшевого ведмедика стирчав ключ. Він підняв і довго тримав забавку в пальцях, потім завів та обережно поставив на асфальт.

Ведмедик зачимчикував куцими кроками, а тоді раптом зупинився і, недовиконавши останній рух, застиг.

Ці вулиці знав, як свою пʼятірню. Каштани росли двома рядами до перехрестя, що нагадувало складанку з чотирьох частин, на одній з яких розташовувалася школа.

Тут усе для нього знайоме. Міг пройти із заплющеними очима. Він покрутив кран вмонтованого в стіну умивальника. Той самий, мов маленький пропелер, шматок металу, прикручений шурупкою. Звідси коридор вів до фізкультурної зали.

До стіни ліворуч від входу приладнано тренувальні драбини, до горішніх щаблів кріпилося металеве пристосування для гімнастичних вправ. Вхопився руками за поперечку й повис над підлогою. А тоді заходився підтягуватись. Раз, два, три. Перевів подих, відтак продовжив, довівши до дванадцяти, вже без перерв.

Коли зістрибнув, вона стояла біля стіни і дивилася на нього.

— Аліна?

Він рушив назустріч її перекошеному усміхові, доки вперся в стіну. Долоні безпорадно нипали по холодній вологій побілці. Цього разу помилки не було. Вона стояла, де зараз він. Він загамселив щосили кулаками, неспроможний спинитися.

Надворі знову побачив її, яка наче заманювала його. Рвонув навперейми і встиг помітити, як вона розчинилася в дверях навчального корпусу. Перестрибуючи через сходини, спустився навздогін. Широка темна пройма, він рвучко пірнув у підземʼя.

Вона лежала на довгому столі, який тримали грубі залізні опори. Колись тут розміщувалась майстерня.

На його чолі виступив холодний піт. Він застромив до рота цигарку і кресонув сірником. Тіло перед ним було жахливо понівечене. В кутку перекошених губ запеклася кров. Чорна змійка збігала на крейдяну шию. Він хотів стерти її, проте чорнота обпекла йому пальці.

— Аліно... Що вони зробили з тобою...

Відчувши на собі погляд, він обернувся. Аліна стояла коло стіни і дивилась на нього холодними очима.

Тоді він усе збагнув.

— Це не я, — Аліна прочитала його думки.

Але він знав, що це вона.

Вони дивились одне на одного.

— Навіщо ти це зробила?

Він нахилився впритул над лицем, яке сприйняв за Аліну. Роздуте, спотворене, воно когось нагадувало йому.

Від того, що ніяк не міг пригадати, розболілася голова. Різкі пронизливі удари, наче хтось колов усередині дрова, а потім — тупе ниття, від якого розходилися гарячі кола.

— Козацька Богородиця...

Він сказав це сам до себе, почувши свій глухий голос без відлуння. Доти — і наяву, і