Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
часом), які змінили ім’я і вже незрозумілі для тих, хто побачив тільки їхні спотворені обриси. «То була славна дама, але плела таке, що й на голову не налазить, — тягла дукиня, вона не відчувала поезії абсурду, породженої часом, і добувала з усього тільки комічне, зрідні літературі стилю Мейлака, і в дусі Ґермантів. — Потім у неї завелася манія ковтати пігулки, їх тоді прописували від кашлю, звалися вони (додала вона, сміючись із відомої й такої характерної для тих часів назви, незнаної нині нікому із тих, до кого вона зверталася) пігулки Жеродель. «Люба пані, — застерігала моя свекруха пані де Варамбон, — ковтаючи ці пігулки Жеродель, ви зіпсуєте собі шлунок». — «Що ви, пані дукине, — відповідала пані де Варамбон, — як же воно зашкодить шлункові, коли воно йде у бронхи?» Це їй належали слова: «Дукиня має корову, Гаку дорідну, що її кожен бере за бугая». Дукиня Германська охоче розповідала б і далі ці історії про пані де Варамбон, відомі нам сотками, якби ми не зрозуміли, що це ім’я не будить у темній Блоковій пам’яті жодного з образів, які виростали перед нами на згадку про пані де Варамбон, пана де Бреоте, принца Аґріґентського, і саме з цієї причини він чи не оточував їх німбом, як на мене, надто пишним, хоча й цілком зрозумілим, — не тому, що колись і я улягав цьому чарові, бо наші власні промахи та дурниці рідко змушують нас, навіть коли ми бачимо себе наскрізь, поблажливо ставитися до чужих промахів та дурниць.
Реалії, утім, малозначущі, тих одлеглих часів загубилися в таких далях, що коли неподалік мене хтось запитав, чи Жільберта отримала тансонвільські обійстя по своєму батькові, то почув у відповідь: «Що ви, ці обійстя дісталися від мужевої родини. Адже вони в Германській стороні. Тан-сонвіль межує з Ґермантом. Він належав колись пані де Мар-сант, матері маркіза де Сен-Лу. Тільки його записали у чималу заставу. Маєток відвінували нареченому, а борги сплатила пані де Форшвіль». Іншим разом хтось, кому я розповідав про Сванна, доводячи, який він був дотепник, відповів мені: «Атож, дукиня Ґермантська передавала мені його дотепи, із цим старшим паном ви запізналися у неї, еге ж?»
Бувальщина геть викривилася в умі дукині (або її уму так бракувало демаркаційних ліній, які існували в моєму, аж вона зовсім не помічала того, що стало для мене подією), і ду-киня Ґермантська могла припустити, що я познайомився зі Сванном у неї, а з паном Бреоте деінде, тим самим позичаючи мені минувшину світовця, яку відсувала в часі навіть задалеко. Дукиня, очевидно, теж подібно до мене витворила собі уявлення про минулий час і навіть улягаючи ілюзії, супротивній моїй (що час коротший, ніж був насправді), навпаки, розтягувала його, заводила в надто далекі доби, насамперед не здаючи собі справи, яка нескінченна демаркаційна лінія пролягає між моментом, коли вона була для мене іменем, потім моєю пасією, і моментом, коли вона стала для мене тільки якоюсь там світською жінкою. Проте я ходив до неї тільки в другий період, коли вона була для мене вже іншою особою. Але її власні очі цієї різниці не помічали і не бачили б нічого особливого, якби я з’явився у неї на два роки раніше, не знаючи, що вона була тоді іншою особою, з іншим підкладом, бо її особа не здавалась їй, як і мені, позбавленою неперервности.
Я сказав їй: «Це нагадує мені перший вечір у принцеси Ґермантської, коли я думав, що я прийшов непроханим гостем і мене зараз викинуть за двері, ви тоді були в червоній як жар сукні і в червоних черевичках». — «Леле, як це було давно», — озвалася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віднайдений час, Марсель Пруст», після закриття браузера.