Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Я стояла на мурі Східного замку Норта Циркутського — сина нинішнього Величного Белати, Батаря. Норт, звісно ж, був дарвенхардцем, і ще відбував службу в іншому місці, та до дня, коли він мав зайняти місце батька, лишилось кілька тижнів, і родовий замок готувався до святкувань. Звичайно ж, основна їх частина пройде в Медії — столиці Белати. Але потім новий Величний приїде до Східного замку, де відбудеться його весілля з донькою іншого володаря Циркути.

Східний замок було збудовано на скелястому, похмурому пагорбі, біля підніжжя якого розкинулось одне з найбільших міст Белати — Орієн. Високі шпилі його пронизували зоряне небо, нагадуючи зуби.

Більшість белатских міст мали гостру, кутасту архітектуру. Будинки переважно будували або білі, або ж чорні — і значно рідше траплявся сірий камінь, та ніколи — кольоровий. Сірими були хіба халупи підкорених, з яких складались значні приміські райони Орієна.

Я почула ледь чутні кроки позаду себе. Дарвенхардець. Тільки ми чуємо кроки одне одного, для інших людей вони занадто тихі.

— Ведане? — запитала тихо, не повертаючи голови. Більше нікого не могло бути на мурі о цій порі.

— Тобі лист, Ханно.

Я повернулась до нього, відводячи погляд від чорних шпилів. Срібнобородий Ведан підійшов і зупинився біля мене. Його лиса голова видавалась білосніжною в світлі зір. Чоловік простягнув мені сувій.

— Чому його принесли серед ночі? — запитала я, приймаючи лист. Звично перевірила, чи не пошкоджена і не підроблена печатка, що належала керівництву в Дарвенхарді, і тоді ж зламала її, розгортаючи послання.

— Гонець щойно прибув.

— Зрозуміло. Дякую.

Я пробігла листа очима. Мені не треба було запалювати світло, аби бачити, що там написано.

— Якісь новини? — запитав Ведан, хоч ми обоє знали — я можу й не відповідати. Та причин для цього не було, лист не був секретним.

— Мене переводять, — мовила я неохоче, відчуваючи роздратування. Мені подобався Східний замок та Орієн, їхати не хотілось. Лист виявився неприємною несподіванкою.

— Куди?

— У Метейський край, на кордон з Диким краєм.

— Це нагадує заслання, — сказав повагавшись Ведан, озвучивши й мою думку. Та чоловік явно не засмутився — не було чого, власне. Ми надто мало одне одного знаємо.

— Простий перевід. Може чекати кожного з нас.

— Звичайно, Ханно.

В його голосі пролунали нотки примирення.

Я не відповіла, і Ведан пішов собі. А я лишилась стояти на стіні. І дивилась на зорі, почуваючи злість, а не трепет перед незворушною красою.

Мене відсилали в глушину.

— Патрійська. Мова, яку ти вивчила, називається патрійською, — мовив тихо Ярий. Нас чекало придушення повстання в одній з північних частин Циркути. То було моє перше завдання після отримання свого лука та прийняття присяги в столиці Белати. Вчитель поїхав зі мною. Усього нас було десять — величезна кількість дарвенхардців, як на маленьке село, куди ми прямували.

— Я ніколи не чула цієї назви.

— Ти й не могла. Ця назва заборонена і її не вживає ніхто, крім Величних та ще дарвенхардців, бо нас було створено для боротьби з тими, хто пам’ятає подібні мови чи культури. Патрія була завойована багато століть тому, і донині вважається найнепокірнішою землею в Циркуті. Тому цю частину перейменували, і саме після її завоювання по всій імперії заборонили вживання будь-якої іншої мови, окрім белатської. Хочеш знищити народ, лишити його без суті, — убий насамперед його мову. Спів матері дитині. Присяги наречених. Пісні в полі чи байки при вогні… — Ярий на мить замружився, ніби згадуючи те, чого насправді не міг пам’ятати. — Тим, хто не слухався, виривали язики. Сім’ям, родам. Іноді — цілим поселенням. Знадобилось двісті років, аби люди перестали боротись, навіть підкорені. Особливо на колишніх землях Патрії. Але навіть зараз часом хтось згадує… і ми їх караємо.

— Ми… вирвемо їм язики? — запитала я, намагаючись, аби мій голос звучав спокійно. Я ніколи не була надто емоційною, але на те, аби вдосконалити це вміння, пішло багато років.

— Ми заберемо їхні життя, — мовив просто Ярий і мене кинуло в жар.

Повстання, як такого, навіть не було. Просто якийсь дурень понаписував на більшості хат у селі прокльони на адресу белатів. Патрійською.

Я була певна, що більшість жителів навіть не розуміли, що ті символи означають.

Ми приїхали вночі, як тіні, як чорні ворони з довгими, важкими крильми, які мали гострі шипи по краях… Я була єдиним новачком серед інших дарвенхардців, і відчувала їхні погляди… Наче не відверті, наче приховані. Та в них ясно читалось — убивай, або уб’ємо. Вірність має бути доведена.

Ярий майже не лишав мене… майже, бо теж мав роботу. Я не знала, чи захистив би він мене, якби не наважилась убити людей, в чию домівку увірвалась, коли вони саме лягали спати… Молоді батьки та донечка. Чи сам би вбив усіх нас?

Я зупинилась перед ними, звівши стрілу, покладену на лук. Мить на самоті з чужими, відчайдушно наляканими людьми… Зустріч поглядом з батьком, що стискав у руках кочергу, дружиною у нього за спиною, що притискала до себе дитину…

Позаду я вже чула кроки. Я знала, що за ними буде.

На секунду опустила лук. А тоді вістрям стріли вказала на дівчинку і — на куток під ліжком. Кочерга в руках незнайомого чоловіка ледь опустилась. А жінка мимоволі зойкнула — не вірячи своїм очам. На них виступили сльози.

А тоді заштовхала малу під ліжко, надірваним шепотом наказавши не рухатись і не дивитись. Я сподівалась, що та послухається.

Саме опустила зброю,