Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Тепер мав, і беріг мій спокій. Став світлим днем між грозою та штормом. Днем, сповненим сонця, смаком літа і степом посеред вкритого кригою острова.

Зрештою він знову вклав мене в ліжко і сидів поруч, тримаючи за руку, поки я, все ще втомлена після в’язниці та бійки з Ярим, не заснула.

А коли прокинулась вранці, то уже поїхав.

Луки та стріли дарвенхардці робили цілком металевими, зі спеціальних сплавів. І чим довше я використовувала зброю Ярого під час тренувань, тим легше мені було її тримати, тятива перестала сікти пальці, а ремінець від сагайдака — натирати плечі. Лук було зроблено з металу, що водночас нагадував і дерево — своєю гнучкістю. Всередині нього було встановлено дивовижний механізм, який керував двома довгими шипами, що вихоплювались по краях лука при нескладній комбінації натисків на спеціальне місце в його центрі. Крім того, змінивши комбінацію пальців на центральній частині лука і натискаючи ними в іншій, складнішій послідовності, можна було зробити так, що пообіч лука, на тій частині, що дивилась у вічі ворогу, трохи на відстані від шипів, з’являлись два леза, що дугою зменшувались до центру, стаючи тупішими в близькості до руки дарвенхардця, та завершуючись невеликими, тонкими, але шорсткими, хоч і не гострими виступами — аби рука не зслизала і не ранилась об власну зброю. Побачивши таку дивовижу, я мимоволі подумала, що луки дарвенхардців нагадують музичні інструменти неймовірної складності. Леза помагали при бійці з ворогом, озброєним мечем, але доки я навчилась ними користуватись, багато разів різала собі руки. Не дивно, що я раніше не бачила цієї особливості зброї у дарвенхардців — Ярий пояснив, що застосовувати її слід тільки в бою зі справді сильним ворогом, а показувати перед слабшими взагалі не заведено.

У ті дні вчитель вперше дав мені скуштувати напій, який назвав «трунком сили». Попри дивну назву напій шкоди мені не завдав, а навпаки — допоміг, як це не дивно, стати сильнішою. Точніше — не послабшати після здобуття перших серйозних успіхів.

Ось чому дарвенхардці постійно перебували в ідеальній фізичній формі. Коли учні досягали нового результату, кращого за попередній, їх пригощали «трунком сили» — і він наче закріпляв здобуте вміння, вводячи його в нормальний, постійний стан. Після цього легше було рухатися далі. Не просто — але легше. А відчуття сили, що зростала, п’янило. Дивне вариво навіть зір і слух робило кращими, ніж у простих людей. Я почала бачити в темряві, що водночас і лякало, і захоплювало до запаморочення. Швидкість, досягнута одного разу, ставала звичною, і хотілось рухатись іще стрімкіше. Удар, завданий з чималою силою, ставав легшим для тіла, і можна було бити ще сильніше.

Це вражало.

Ярий вчив мене варити відвари з трав, раніше мною не бачених. Ті трави привозили до Дарвенхарду з усіх куточків Циркути. Він навчав лікувати людей та тварин, розуміти поведінку усіх — від зайця до найзаможнішого белата. З Ярим я вперше опинилась у Приморному — ще не маючи права на самостійну подорож туди, бо було це на другому році навчання. Ми сиділи там просто на вулиці й обговорювали людей, які йшли, хто куди, стояли чи щось робили. Я вчилася читати по губам.

Я дізнавалась багато нового і дещо забувала. Дивовижний напій робив мене сильнішою і я помітила, що починаю думати як дарвенхардець, який знає про свою перевагу над іншими, необдарованими високими можливостями, людьми. Ярий учив мене, скажімо, лікувати переломи — і то були справжні скалічені кінцівки живих підкорених. А я, перебувши з ними разом у в’язниці та раз і назавжди зрозумівши нашу відмінність, та ще почуваючись емоційно піднесено від своєї міці, — переставала відчувати жалість. Просто робила, що було треба, не зважаючи на зойки чи прохання. Училась загоювати переломи і водночас починала розуміти, як їх завдати, схоплювала, де людині боліло найбільше, чого вона боялась понад усе.

Часом ми розмовляли тією мовою, назву якої Ярий пообіцяв повідомити мені перед закінченням навчання. Я не розуміла, чому так, але відчувала, що за всім цим криється щось значно більше.

А ще, наслідуючи Ярого, я почала зав’язувати на голову, впоперек чола, шкіряну стрічку з символами, значення яких він пояснював мені поступово. В основному ті символи означали значення на кшталт «холодний розум» чи «ясність рішень» — тобто те, що було притаманне дарвенхардцям.

Дні летіли стрімко і, визнаю, захоплююче.

Я вирішила стати дарвенхардкою, відчуваючи до них ненависть. Але чим ближче було до закінчення навчання і чим краще я розуміла те, чому дарвенхардці чинять так чи інакше, тим більше в мене виникало до них поваги.

І дивної вірності. Я не забула, ким була, але вода камінь точить. Я вперше в житті перестала боятись будь-чого, і не завдяки минулому, а завдяки Ярому. Навчилась поважати себе. І розуміти. Пізнала спокій і холодну розсудливість.

На третьому курсі пройшла практику в Еліті Персеполю — сама обрала школу белатів. Частково з цікавості. Почасти — бо не хотіла в Сколіс, у жоден з них, ні в метейський, ні будь-який інший, де навчались діти підкорених.

Однієї такої школи мені цілком вистачило.

Я не хотіла більше вертатись до метеїв.

І з кожним днем все більше не боялась стати дарвенхардкою.

Зорі видавались краплинами роси, що замерзли на темній тканині неба. Дихалось легко і гарно, повітря було кришталево чистим і холодним — наближалась зима, це відчувалось навіть тут, біля Східного краю імперії, куди морози добирались не так швидко, як на продуту вітрами пустельну північ чи в дикі гори півдня.

Йшов п’ятий місяць моєї служби. І другий — на цьому місці.

За спиною — стальний лук зі смертоносними шипами та лезами, захованими всередині,