Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Це був один із добрих періодів у Петровому житті. Він тоді й уявлення не мав про те, що діється в далекій Страмбі, місті його фатуму, арені перших його спроб визволити людство; не знав, що там муляр Альберто Рубіні саме підмуровує комин, пошкоджений дощами, й укріплює позривані плитки на північно-західній терасі колишнього палацу Гамбаріні, що мав стати його, Петровою, тимчасовою резиденцією, перше ніж він сяде на трон чеських королів у Празі. Він про все це не знав і не відав, але те невідання було йому на користь: його так задовольняли успіхи, досягнуті ним на чолі веритаріїв, і хай невелика, зате реальна полегкість змученій Європі, що він і не усвідомлював, як далеко відступив від своїх колишніх месіанських проектів.
Настала зима, пора спокою й байдиків для добре забезпеченої армії. А Куканева армія справді була забезпечена якнайкраще. Сидячи вечорами в своєму розкішному командирському наметі з білого бархату, вистеленому овечими шкурами й грітому розпеченими цеглинами, тому самому, де так недавно ночувала одна трошки хлопчакувата, але гарна кароока юна принцеса, що тепер не йшла йому з думки й усміхалась до нього навіть крізь чад його геройських — а як же інакше — снів, Петр оцінював останні місяці свого життя й приходив до вельми приємних і багатонадійних висновків. Коли рух веритаріїв наростатиме, як досі — а чом би й ні? — то він, Петр Кукань з Куканя, досягне такої могутності, що перед нею муситимуть схилити голову навіть найпихатіші з пихатих. Він, Петр Кукань, надибав принцип успіху, який у цій війні ще нікому й не снився: попри найжахливіший повсюдний занепад моральності лишатися вірним основним етичним принципам, без яких людство не може існувати.
Так задоволено міркував він і плекав те, що сам колись суворо засуджував: тепле почуття чистого сумління. Аж нараз колесо Фортуни здригнулося й почало знов обертатись, і все мало негайно змінитись, та ще й як!
Одного дня в лютому 1633 року, місяців за три після битви під Лютценом, варта, що охороняла підходи до табору веритаріїв, схопила самотнього вершника, який назвався другом їхнього командира і в якому глибоко потішений Петр упізнав свого давнього приятеля з Туреччини та з замку д’Іф, того, кому, опріч усього іншого, завдячував і врятуванням від жахливої ганебної смерті, — шевальє де ла Прері. На запитання, чого йому треба тут і що доброго він приніс Петрові, — бо хіба можливо, щоб добрий і веселий син родючої Франції приносив щось погане, — шевальє, схудлий і неймовірно постарілий за ті два роки, відколи Петр не бачив його, тільки буркнув щось, а заговорив аж як йому дали наїстись і напитись. Він, мовляв, іде додому, на батьківщину, яку колись покинув з дурного розуму та з зовсім пустої причини, а саме через те, що його родина втратила все й зубожіла; та доля тяжко покарала його за таку легкодухість.
Сталося ось що: його колишній господар, якому він служив увесь час своєї еміграції, — Вальдштейн, так званий герцог Фрідландський, отой парвеню, ота надута бульбашка, ота макуха, отой паралітик, і перше напіводурілий від своєї манії величі, тепер, після поразки під Лютценом, зовсім зсунувся з глузду. Так, після поразки, хоч би що казали і хоч би як його славили за перемогу. Якби це не була поразка, то нащо карати тих, хто в ній нібито винен? А він їх покарав, бісова душа, він на них зігнав оскому, він їхнім коштом залив своє зранене самолюбство бальзамом, так що від того не тільки небу, а й пеклові стало млосно. Зразу після бою Вальдштейн наказав заарештувати сімнадцятьох офіцерів та солдатів, які нібито посіяли паніку в тилу його позицій. їх обвинувачено в боягузтві. Шевальє де ла Прері, на жаль, був серед них, хоча вся його провина полягала в тому, що він не спромігся зупинити воза з вином у барилах, бо фурман, знавіснілий від страху, погнав коней до Лейпціга. До всього, під шевальє впав кінь, забитий осколком гранати, і придавив йому ліву ногу до землі. Якби шевальє лишився лежати, вдаючи пораненого чи бодай пом’ятого, все було б добре; може, він навіть одержав би медаль за відвагу в бою. Але він, чесний йолоп, випручав ногу, і хоч вона була вся пообдирана, встиг спіймати чужого коня, що бігав по бойовищу, втративши вершника. Незважаючи на лютий біль, шевальє де ла Гірері вихопився в сідло й кинувся здоганяти воза з вином. Та й напоровсь на генерала Голька; а той, родом нікчемний данець, ненавидів французів як синів найвизначнішої нації світу й зокрема його, де ла Прері, за приємну й легку службу підчашого. «Куди це ви, шевальє?» — нібито гукнув він, а шевальє відповів: «У с….!» За цю провину шевальє де ла Прері й закували в кайдани. Де ж тут справедливість?
Петр, що слухав цю історійку, недовірливо суплячись, відповів:
— Коли все було так, як ви розказуєте, то справедливості тут справді нема.
— Ви посміли висловити сумнів щодо правдивості моїх слів? — схопився шевальє і за звичкою сягнув по шпагу, та згадавши, що піхви в нього порожні, зблід, а на чолі в нього виступили краплини поту. — Так… я справді трохи ухилився від точних фактів, що дозволено мені відтоді, як мене позбавлено честі, але основа моєї розповіді правдива.
Далі він оповів, як його з іншими заарештованими кинули до в’язниці при празькій ратуші і він просидів там до середини січня, а тоді відбувся військовий суд під головуванням генерала Голька. Провина шевальє де ла Прері — коли тут взагалі можна говорити про якусь провину — була така незначна, що кожен безсторонній суд на світі мусив би його виправдати й відпустити, уклінно перепросивши. Але генерал Гольк, цей пан Ніхто Нізвідкіль, не пропустив нагоди допекти представникові того народу, якому світ завдячує Карла Великого, що провів з півсотні переможних війн. Він пронизував шевальє своїм єдиним оком і нацьковував на нього всіх членів суду, поки домігся свого: шевальє де ла Прері засудили
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прекрасна чаклунка», після закриття браузера.