Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том III"

— Святий Юрію! Це ж і є сам Чорний Джорджано! — вигукнув американський детектив. — Цього разу нас хтось випередив.

— От і свічка біля вікна, містере Холмсе, — зауважив Ґреґсон. — А що це ви робите?

Холмс підійшов до вікна, засвітив свічку й заходився вимахувати нею перед віконною рамою. Далі він уважно подививсь у темряву, загасив свічку й кинув її на підлогу.

— Гадаю, це нам допоможе, — повернувся він до обох фахівців, що оглядали тіло, і в глибокій задумі став поруч. — То ви кажете, що з будинку вийшло троє, поки ви чекали внизу, — сказав він нарешті. — Чи добре ви розгледіли їх?

— Так, добре.

— Серед них був молодик років тридцяти, чорнобородий, смаглявий, середнього зросту?

— Так, він останнім пройшов повз нас.

— Сподіваюся, це саме той, хто нам потрібен. Я можу описати вам його прикмети, й до того ж ми маємо чудовий слід його ноги. Я певен, що цього для вас достатньо.

— Це не так уже й багато, містере Холмсе, щоб відшукати його серед мільйонів лондонців.

— Можливо. Через те я й подумав, що не зайвим було б покликати до нас оцю леді.

Почувши його слова, ми всі обернулися. На порозі стояла висока гарна жінка — загадкова наймачка помешкання в Блумсбері. Вона поволі підійшла, бліде її обличчя було сповнене тривоги, напружені злякані очі прикуті до темної постаті на підлозі.

— Ви вбили його! — простогнала вона. — O, Dio mio[45], ви вбили його!

Тоді глибоко зітхнула й підскочила з радісним вигуком. Вона кружляла по кімнаті, ляскала в долоні, її карі очі палали від захоплення, тисячі чарівних італійських вигуків злітали з її вуст. Було дивно бачити цю жінку, з якої просто променіли радощі, на тлі такого видовища. Раптом вона зупинилась і допитливо глянула на нас:

— Але ви... Ви з поліції, чи не так? Ви вбили Джузеппе Джорджано, чи не так?

— Ми з поліції, мадам.

Вона озирнулася.

— А де ж тоді Дженнаро? — спитала вона. — Мій чоловік, Дженнаро Люкка. Я — Емілія Люкка, ми обоє з Нью-Йорка. Де Дженнаро? Він щойно покликав мене з цього вікна, і я помчала що було духу!

— Це я вас покликав, — мовив Холмс.

— Ви? Але як вам це вдалося?

— Ваш шифр, мадам, нескладний. Ви нам потрібні тут. Я був певен, що тільки-но подам вам свічкою знак «VIENI»[46], як ви неодмінно прийдете.

Красуня італійка поглянула на мого друга шанобливо й боязко.

— Я не розумію, як ви про це дізналися... — мовила вона. — Джузеппе Джорджано... як він... — Вона замовкла, й несподівано обличчя її спалахнуло радістю й гордістю. — Тепер я зрозуміла! Мій Дженнаро! Це зробив мій коханий, любий Дженнаро, що так охороняв мене від усіх бід, це він убив своєю міцною рукою оте чудовисько! О, Дженнаро, який ти славний чоловік! Чи є в світі жінка, гідна такого чоловіка?

— Отже, місіс Люкка, — сказав прозаїчний Ґреґсон, поклавши свою руку на жіночий лікоть так само незворушно, якби вона була хуліганом з Нотинґ-Хілла. — Поки що я не зовсім розумію, хто ви й навіщо сюди прийшли; але з того, що ви сказали, мені цілком зрозуміло, що вами зацікавиться Скотленд-Ярд.

— Хвилинку, Ґреґсоне, — втрутився Холмс. — Ця леді, сподіваюся, й сама готова дати нам деякі свідчення. Ви розумієте, мадам, що вашого чоловіка буде заарештовано й засуджено за вбивство людини, яка лежить перед нами? Але якщо ви вважаєте, що дії вашого чоловіка не злочинні, то ми хотіли би, щоб ви розповіли нам усю правду. Цим ви дуже йому допоможете.

— Тепер, коли Джорджано мертвий, ми не боїмось нічого, — мовила леді. — То був диявол, чудовисько, й жоден суддя в світі не покарає мого чоловіка за це вбивство.

— Якщо так, — сказав Холмс, — то я пропоную замкнути ці двері, залишивши все як є, піти з цією леді до її помешкання й прийняти рішення після того, як вона про все нам розповість.

Через півгодини ми вчотирьох сиділи в невеличкій вітальні синьйори Люкка, слухаючи її дивовижну розповідь про ті зловісні події, свідками яких нам довелося стати наприкінці. По-англійському вона говорила швидко й жваво, але з багатьма помилками, і для того, щоб було зрозуміліше, я в своєму записі дещо впорядкував її мову.

— Народилась я в Посіліппо, поблизу Неаполя, — мовила вона. — Я дочка Авґусто Бареллі, головного міського адвоката, а деякий час і депутата від нашої округи. Дженнаро служив у мого батька, і я закохалася в нього — яка жінка не закохалася б у нього? Він ніколи не мав великих грошей та високої посади, — нічого, крім сили, краси та веселої вдачі. Тож мій батько не дав своєї згоди на шлюб. Ми втекли удвох, повінчалися в Барі, продали мої коштовності й на одержані гроші виїхали до Америки. Сталося це чотири роки тому, й відтоді ми мешкали в Нью-Йорку.

Спершу доля посміхнулася нам. Дженнаро зробив певну послугу одному синьйорові з Італії — порятував його від убивць у містечку під назвою Бовері, — й таким чином у нього з’явився надійний друг. Звали його Тіто Кастальотте, — він був головним партнером компанії «Кастальотте і Дзамба», одним з найголовніших постачальників садовини до Нью-Йорка. Синьйор Дзамба — людина хвора, тож наш новий друг Кастальотте порядкував усіма справами компанії, де працювало понад триста службовців. Він узяв мого чоловіка до себе на роботу, призначив керівником відділу і, де лише міг, виявляв свою приязнь до нього. Синьйор Кастальотте був нежонатий, і, здається мені, з Дженнаро він обходився, мов з рідним сином, а ми обоє, я й мій чоловік, любили його, як батька. Ми найняли невеличкий будиночок у Брукліні, і все наше майбутнє здавалося нам безжурним, аж раптом з’явилася чорна хмара, що невдовзі затьмарила все небо.

Одного вечора, коли Дженнаро повернувся з роботи, він привів із собою земляка. Ім’я його було Джорджано. Він також був з Посіліппо. Це справжній велетень, як ви й самі могли переконатись, — адже ви бачили його труп. Не лише тіло його було могутнім, а й усе в ньому було велике, дике, страхітливе. Голос його лунав, як грім, у нашому будиночку.