Читати книгу - "Хатина дядька Тома"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Джейн аж поморщилася і втягнула голову в плечі, ніби сказане стосувалося безпосередньо її. Якусь мить міс Афелія сиділа, мов обпльована. Здавалося, вона лусне від гніву. Вона вже зрозуміла, що ця розмова ні до чого не приведе, тому стиснула губи і мовчки вийшла з кімнати.
Міс Афелії було дуже важко зізнаватися Розі, що її заступництво було даремним. Вона втішала покоївку, як могла, але та лише ридала. Через деякий час до кімнати зазирнув один із негрів і повідомив, що господиня веліла йому провести Розу до пункту шмагання і, не дивлячись на благання і сльози дівчини, він її туди таки повів.
Минуло ще кілька тижнів. Том стояв на ґанку, замислившись про свою гірку долю. До нього підійшов Адольф, невтішний із дня смерті господаря. Адольф завжди відчував, що Марі його недолюблює, але за життя господаря йому до цього було байдуже. Але тепер він тремтів, мов осиковий лист, не знаючи, чого чекати далі. Марі вже кілька разів радилася зі своїми довіреними особами, а потім написала листа братові Сен-Клера і повідомила, що вона вирішила продати маєток і всіх невільників покійного чоловіка, а тих, хто належить особисто їй, повезти із собою на батьківську плантацію.
— Томе, нас же усіх продадуть, — сумно мовив Адольф.
— Звідки ти знаєш? — запитав Том.
— Я заховався за портьєрою, коли господиня розмовляла зі своїм адвокатом. Через декілька днів нас повезуть на аукціон.
— Все в руках Божих, — важко зітхнув Том у відповідь.
— Такого господаря, як містер Сен-Клер, у нас більше ніколи не буде, — додавав жалю Адольф. — А взагалі, нехай продають! Гірше, ніж залишатися з нашою господинею, мабуть, вже не буде.
Том відвернувся, щоб лакей не побачив його відчаю. Томове серце стискалося від болю. Мрія про свободу була вже майже реальністю, подумки він вже обнімав своїх дружину та дітей… Та це була примха долі — забрати у нього і цю надію. Зараз він відчував те саме, що й моряк, який дивиться з корабля, що тоне, на дахи рідного міста, церковний шпиль… Ось вони, зовсім близько, проте дістатися до рідної домівки не пощастить. Вони показалися йому лише на мить, мов прощаючись, бо вже за мить невмолима хвиля поглине його разом із кораблем і назавжди сховає милий серцю берег. Том стиснув кулаки, намагаючись перемогти сльози, які виступали на очах, і спробував прочитати молитву. Нещасний раб аж тремтів від бажання свободи. Це для нього було надзвичайно важким ударом. Що ревніше він твердив: «На все воля Божа», то жалібніше плакала його душа. Він вирішив використати свій останній шанс. Том пішов і знайшов міс Афелію. Після Євиної смерті вона шанобливо ставилася до нього.
— Міс Феллі, — почав Том, — містер Сен-Клер обіцяв відпустити мене на волю за проханням міс Єви. Він казав, що папери уже подано… Якби ви, міс Феллі, були такі добрі нагадати про це господині… Можливо, вона б виконала волю покійного чоловіка?
— Так, Томе, я поговорю із нею і зроблю усе, що від мене залежить. Але оскільки вирішувати не мені, я б на твоєму місці не дуже на щось сподівалася. Та спроба грошей не коштує.
Ця розмова відбулася через декілька днів після випадку з Розою, коли міс Афелія вже готувалася до від’їзду додому, на рідну Північ.
Подумавши трохи, яку тактику обрати, вона визнала, що занадто палко заступалася за Розу, і тепер вирішила бути тактовнішою. Налаштувавшись, ця добра жінка взяла щойно розпочате в’язання, зібрала всі свої дипломатичні здібності і рушила до кімнати Марі для перемовин про Томову долю. Вона щиро хотіла допомогти йому.
Марі лежала на дивані, підклавши лікоть під подушку, і роздивлялася зразки «воронячого ока», які Джейн принесла з магазину на її замовлення.
— Мабуть, візьму ось цю, — сказала вона, відкладаючи вбік один зразок тканини. — От тільки не знаю, чи годиться вона для трауру.
— Звичайно, місіс! — заторохтіла Джейн. — Генеральша Дербеннон овдовіла минулого літа і пошила собі з неї сукню. Така гарна вийшла…
— А ви як гадаєте? — звернулася Марі до міс Афелії.
— Навіть не знаю, — відповіла та. — Вам видніше, як тут заведено.
— Мені нічого носити, тож пошити траурні сукні потрібно якнайшвидше, бо наступного тижня я поїду звідси, — повідомила Марі.
— Уже?
— Так. Сен-Клерів брат пише, що меблі і все, що є у домі разом зі слугами треба продати з аукціону, а будинок залишити під наглядом довіреної особи.
— Саме про це я й хотіла із вами поговорити, — сказала міс Афелія. — Огюстен обіцяв відпустити Тома на волю і перед смертю встиг подати усі необхідні папери. Я сподіваюся, ви доведете розпочату ним справу до кінця.
— І не подумаю! — відрізала Марі. — Це ж один із найцінніших моїх невільників. Я не можу собі дозволити такої розкоші. І що він робитиме на волі, хотіла б я знати? Так йому живеться краще.
— Том мріє стати вільною людиною, тим паче що господар обіцяв йому це, — наполягала міс Афелія.
— Ну звісно! — вигукнула Марі. — Усі вони про це мріють, ніколи не бувають задоволені своїм життям! А я, якщо хочете знати, принципово проти звільнення негрів. Коли вони мають господарів, то живуть по-людськи, тримають себе в руках. А тільки-но їх відпустиш — усе, їхня дика природа бере гору! Вони перестають працювати, спиваються і перетворюються на волоцюг. Таких прикладів сотні! Свобода їм ні до чого. Це ніколи добром не закінчується.
— Але Том — непересічний негр, він відповідальний, працьовитий, тихий і побожний!
— Це ви мене переконуєте! Вони всі однакові, я негрів добре знаю. Вони чогось варті, лиш поки гріються за спиною у господаря.
— Якщо ви продасте його з молотка, ще невідомо, якому господарю він дістанеться. Про це також треба подумати.
— Дурниці! Чому це хороший негр має потрапити до поганого господаря? І взагалі жорстоких господарів менше, ніж здається. Я народилася на Півдні і не можу згадати, щоб хтось із наших знайомих ставився до негрів гірше, ніж вони на те заслуговують.
— Гаразд, навіть якщо йому пощастить із господарем… — наполегливо продовжувала міс Афелія, вирішивши, що настав час для озвучення останнього аргументу: — Але не забувайте, що звільнення Тома було передсмертним бажанням вашого покійного чоловіка! Він обіцяв Єві, що відпустить його. Я думаю, ви мали би рахуватися з цим.
Марі затулила обличчя хустиною, розридалася і почала нюхати флакон з ароматизованою сіллю.
— Ви всі, всі проти мене! — скаржилася вона крізь сльози. — Така безтактність! Нечувано! Я навіть подумати не могла,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хатина дядька Тома», після закриття браузера.