Читати книгу - "Виховання почуттів"

— Я прийшла поговорити в одній справі з паном Арну.

— Його тут нема, ви ж бачите.

— Так, правда! — сказала Капітанша. — Ваша служниця мала рацію! Перепрошую! — Вона повернулася до Фредеріка. — І ти тут!

Це тикання в її присутності примусило пані Арну почервоніти так, неначе вона дістала дошкульного ляпаса.

— Його тут нема, кажу вам іще раз!

Капітанша, роздивляючись на всі боки, спокійнісінько спитала Фредеріка:

— Ну що, поїдемо додому? Внизу чекає фіакр.

Він прикинувся, ніби не чує.

— Ну ж, ходімо!

— Так! Добра нагода! Ідіть! Ідіть! — сказала пані Арну.

Вони вийшли. Вона нахилилася через поруччя, щоб глянути їм услід, і на них із горішньої площадки впав пронизливий, болісний сміх. Фредерік підштовхнув Розанетту в фіакр, сам сів навпроти і всю дорогу не проронив жодного слова.

Образа, що вкрай забруднила Фредерікову честь, була завдана йому з власної вини. Він відчував ганьбу гнітючого приниження і водночас жаль за втраченим блаженством; коли він уже міг, нарешті, зазнати його, воно зникло без вороття! — і то через неї, через цю дівулю, повійницю! Йому хотілося задушити її, він задихався. Коли вони вернулися до себе в квартиру, він шпурнув капелюха на стілець, зірвав із себе краватку.

— Ну ж і втяла ти штуку! Що й казати!

Вона гордо стала перед ним.

— Ну й що? Що поганого я вчинила?

— Що? Ти шпигувала за мною!

— Хіба в тім моя вина? Чого ти ходиш розважатися до порядних жінок?

— Не твоє діло! Я не бажаю, щоб ти їх ображала!

— А чим же я її образила?

Він не міг нічого відповісти й кричав іще з більшою люттю:

— А тоді, ще на Марсовім полі…

— О, як ти набрид мені зі своїми колишніми!

— Негіднице!

Він замахнувся кулаком.

— Не вбивай мене! Я вагітна!

Фредерік відсахнувся.

— Брешеш!

— Глянь на мене!

Вона взяла свічника і піднесла до свого лиця.

— Знаєш, що це?

Шкіра її, всіяна жовтими цятками, якось дивно припухла. Фредерік не заперечував того, що було очевидне. Він розчинив вікно, пройшовся кілька разів по кімнаті, потім сів у крісло.

Ця подія була справжнім лихом, бо віддалювала їхній розрив, ламала всі його плани. Та й сама думка стати батьком здавалася йому безглуздою, неприпустимою. А, зрештою, чому? От якби на місці Капітанші… І він поринув у таку глибоку задуму, аж відчув щось на зразок галюцинації. Ось тут, на килимі перед каміном, йому привиділася дівчинка. Вона була схожа на пані Арну і трохи на нього самого, білолиця брюнетка, з чорними очима, видовженими брівками, в кучерявому волоссі бантик. О, як би він її любив! І йому здалося, ніби він чує її голосок: «Татку! Татку!»

Розанетта, що вже роздягалася, підійшла до нього, помітила у нього на віях сльозу і врочисто поцілувала в чоло. Він устав, кажучи:

— Ну що ж! Не вбивати ж того пуцьвірінка!

Тут вона пустилася базікати. Напевне ж, буде хлопчик! Назовуть його Фредеріком. Треба вже зараз готувати йому придане. Бачачи, яка вона щаслива, він пройнявся жалем. Тепер, коли гнів його зовсім улігся, йому захотілося взнати причину її недавнього вчинку.

Річ у тім, що панна Ватназ саме цього дня подала їй до оплати векселя, термін якого давно минув, тож вона й кинулась до Арну, щоб узяти грошей.

— Я б дав тобі! — сказав Фредерік.

— Простіше було б відібрати в нього те, що мені належить, і вернути їй тисячу франків.

— Це принаймні все, що ти їй винна?

Вона відповіла:

— Звичайно!

Другого дня о дев'ятій вечора (час, що його вказав воротар) Фредерік з'явився до панни Ватназ.

В передпокої він наткнувся на купу меблів. Чути було музику й чиїсь голоси, і він пішов на ті звуки. Відчинивши двері, Фредерік попав на раут. При роялі, за яким сиділа дівчина в окулярах, стояв Дельмар, урочистий, як жрець, і декламував гуманного вірша про проституцію; його загробний голос підтримували важкі акорди металічного акомпанементу. Попід стіною сиділи жінки, зодягнені здебільшого в чорні сукні без комірців і манжет. П'ять-шість чоловіків, усе люди глибокодумні, розташувалися на стільцях де попало. В кріслі сидів старий байкар — цілковита руїна; ядучий запах двох ламп мішався з пахощами шоколаду, розлитого по чашках, що стояли на ломберному столі.

Панна Ватназ, оперезана східним шарфом, сиділа в кутку біля каміна. По другий бік, навпроти неї, сидів Дюссардьє; він, видно, почувався ніяково через своє становище. До того ж його пригнічувало це артистичне оточення.

Чи покінчила Ватназ із Дельмаром? Певно, ні. Проте вона, здавалося, ревнувала чесного прикажчика, і коли Фредерік попросив її на кілька слів, вона подала Дюссардьє знак вийти з ними в спальню. Діставши тисячу франків, вона зажадала й відсотків.

— Не треба! — сказав Дюссардьє.

— А ти помовч!

Ця малодушність такої хороброї людини була приємна Фредерікові як виправдання власної слабості. Він вернувся з викупленим векселем і вже ніколи не заводив мови про скандальний вчинок Розанетти в пані Арну. Але відтепер він став помічати всі вади Капітанші.

У неї був непоправно поганий смак, незбагненні лінощі, невігластво дикунки, яке доходило до того, що вона вважала великою знаменитістю лікаря Дерожі і з гордістю вітала його в себе разом із його дружиною, бо вони були «люди одружені». Вона педантичним тоном навчала житейської мудрості мадмуазель Ірму, бідолашне створіннячко, яке мало кволенький голос і прихильника в особі «дуже статечного пана», колишнього митного чиновника, великого мастака на картярські фокуси; Розанетта звала його «мій любий пузанчик». Так само нестерпно було слухати Фредерікові, як вона повторює всілякі безглузді вирази на зразок: «Воно мені не свербить!», «Це ж треба таке!», «Лусни — не здогадаєшся!» і т. ін.; а щоранку вона сама затято обмітала порох зі своїх декоративних витребеньок, надягнувши старі білі рукавички! Надто ж обурювало його Розанеттине ставлення до своєї служниці, якій вона видавала платню з постійними запізненнями і в якої навіть позичала гроші. У дні, коли вони розраховувались, обидві сварились, як базарні перекупки, а по тому мирилися, обіймалися. Сумно було залишатися з нею наодинці. Полегшення настало для нього, коли в пані Дамбрез відновилися вечори.

Там, у кожному разі, не нудьгуватимеш! Вона знала про світські інтриги, про призначення послів, які в тої чи тої кравчині майстри; якщо ж траплялися в її мові загальні місця, то вони завжди набували такої умовної форми, що фраза могла здаватися шанобливою або іронічною. Треба було бачити її в товаристві двадцяти гостей, з котрими вона