read-books.club » Сучасна проза » Виховання почуттів 📚 - Українською

Читати книгу - "Виховання почуттів"

185
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Виховання почуттів" автора Гюстав Флобер. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 101 102 103 ... 123
Перейти на сторінку:
любить Арну, коли це так цікавить її!

Він обмежився відповіддю:

— Що тобі до того?

Розанетту це запитання ніби здивувало.

— Але ж той паскудник винен мені гроші! Це ж неподобство — утримувати якусь погань! Хіба ні? — І з виразом переможної злоби мовила: — Зрештою, вона його добряче ошукала! У неї ще три таких. Тим краще! Хай вона обчухрає його до останнього су, я буду тільки рада!

Арну з поблажливістю, властивою старечій любові, і справді давав бордосці попуск, і вона експлуатувала його.

Фабрика занепадала; справи були в жалюгідному стані; тож, силкуючись вибратись із нього, він спершу задумав одкрити кафешантан, де виконувалися б лише патріотичні пісні; за допомогою субсидії, на яку міністр дав би згоду, цей заклад став би вогнищем пропаганди і водночас джерелом його достатку. Відколи змінився урядовий курс, це стало вже неможливим. Тепер він мріяв про великий магазин військових головних уборів. Але для початку бракувало коштів.

Не був він щасливіший і в домашньому житті. Пані Арну ставилась до нього не так ласкаво, інколи навіть бувала й трохи сувора. Марта завжди ставала на батьків бік. Це побільшувало незгоду, і домашнє життя зробилось нестерпне. Він часто з самого ранку йшов з дому, довго прогулювався, щоб розвіятись, потім обідав десь у сільському шинку й поринав у роздуми.

Тривала відсутність Фредеріка порушувала його звички. Тож якось він з'явився в пообідню пору, благаючи Фредеріка заходити, як і колись; той пообіцяв.

Фредерік не наважувався повернутись до пані Арну. Йому здавалося, що він її зрадив. Але така поведінка була боягузтвом. Виправдань він не мав аніякісіньких. Потрібно було покласти край! І якось увечері він подався до них.

Пустився дощ, і він завернув у пасаж Жуффруа, як раптом до нього підійшов товстий чоловічок у картузі. При світлі, що падало з вітрини, Фредерік одразу впізнав Компена, оратора, що своєю пропозицією в клубі викликав такий регіт. Він опирався на руку якогось суб'єкта, в якого була червона шапка зуава, випнута верхня губа, жовте, як помаранча, лице і невеличка борідка; дивився він на свого приятеля великими захопленими очима.

Компен, певно, гордився ним, бо сказав:

— Познайомтесь із цим чолов'ягою! Він швець моїх друзів і патріот! Вип'ємо чого-небудь?

Фредерік подякував і відмовився, а Компен тут же став громити пропозицію Рато — каверзи аристократів. Щоб покінчити з тим, треба знову почати дев'яносто третій рік! Потім він запитав про Режембара та про ще кількох осіб, так само знаменитих, як-от: про Маслена, Сансона, Лекорню, Марешала та якогось Делор'є, впутаного в справу про карабіни, що їх було перехоплено в Труа.

Для Фредеріка все це було нове. Але Компен нічого більше не знав. Розстаючись із Фредеріком, він сказав:

— До скорої зустрічі, адже й ви берете участь?

— У чому?

— В телячій голові!

— Якій телячій голові?

— Ну й баламут! — відповів Компен і ляснув його по животі.

Обидва терористи пішли в кафе.

Минуло десять хвилин, і Фредерік уже не думав про Делор'є. Він стояв на хіднику вулиці Параді й дивився на вікна третього поверху, де за фіранками горіло світло.

Нарешті він піднявся по сходах.

— Пан Арну вдома?

Покоївка відповіла:

— Нема. Але ви все-таки заходьте!

І рвучко розчинила двері.

— Пані, це добродій Моро!

Вона встала, біліша за свого комірця. Вона тремтіла.

— Чому завдячую честь… таких несподіваних відвідин?

— Нічому! Просто бажанню побачити давніх друзів. — І, сідаючи, запитав: — Як ведеться панові Арну?

— Чудово! Але він десь пішов.

— А, розумію! Ті самі вечірні звички — потреба трохи розвіятись!

— А чому б ні? Після цілоденних обчислень мусить голова спочити!

Вона навіть стала хвалити чоловіка як трудягу. Фредеріка ці вихваляння дратували. На колінах у неї лежав шмат чорного сукна із синьою тасьмою.

— Що це у вас?

— Перешиваю кофтину для дочки.

— До речі, я щось її не бачу, де вона?

— В пансіоні, — відповіла пані Арну.

На очі їй навернулися сльози, вона стримувала їх, швидко орудуючи голкою. Він узяв номер «Ілюстрації», що лежав на столі коло неї.

— Карикатури Хама дуже смішні, правда?

— Так.

І вона знову поринула в мовчанку.

Раптом під поривом вітру задеренчали шиби.

— Ну й погода! — озвався Фредерік.

— Справді, це люб'язно з вашого боку, що ви прийшли під такий страшний дощ!

— О, я на те не зважаю! Я не з тих, кому дощ перешкоджає прийти на побачення!

— На яке побачення? — наївно спитала вона.

— Ви не пам'ятаєте?

Вона затремтіла й опустила голову.

Він злегка поклав їй на плече руку.

— Запевняю вас, що ви змусили мене тяжко страждати!

Відповіла вона якимось жалісним голосом:

— Але мені було страшно за дитину!

Тут вона розповіла йому про хворобу маленького Ежена і всі тривоги того дня.

— Дякую! Дякую вам! Я більше не сумніваюсь! Я люблю вас, як любив завжди!

— Та ні! Це неправда!

— Чому?

Вона холодно поглянула на нього.

— Ви забули про другу. Про ту, котру возите на кінні перегони. Жінку, чий портрет ви зберігаєте, вашу коханку!

— Авжеж! Ну й що? — скрикнув Фредерік. — Я нічого не заперечуватиму! Я негідник! Але вислухайте мене!

Якщо він жив із тією жінкою, то тільки з одчаю, це було неначе самогубство. Зрештою, він завдав їй чимало прикрощів, щоб помститися за власну ганьбу.

— Яке катування! Чи ви зрозумієте це?

Пані Арну, повернувши до нього своє прегарне лице, протягнула йому руку; вони заплющили очі, охоплені ніжним та безконечним сп'янінням, яке ніби заколисувало їх. Потім вони, сидячи й далі лице в лице, зовсім близько, довго дивилися одне на одного.

— Невже ви могли повірити, що я вас розлюбив?

Вона відповіла тихим, повним ласки голосом:

— Ні! Незважаючи ні на що, я в глибині душі відчувала, що це неможливо і що якогось дня перепона між нами впаде.

— Я також! І мені до смерті хотілося побачити вас.

— Одного дня, — провадила вона, — я в Пале-Роялі пройшла повз вас.

— Правда?

І він сказав їй, що був дуже щасливий, зустрівшись із нею в Дамбрезів.

— Але як я ненавидів вас того вечора, коли ми йшли звідти!

— Бідолашненький!

— Моє життя таке сумне!

— А моє!.. Якби самі лише печалі, турботи, приниження — все, що я змушена терпіти як дружина і як мати, то я б не скаржилась: адже усі ми помремо; та найстрашніше — моя самотність. Анікогісінько ж!

— Але ж я тут! Я!

— О, так!

В пориві ніжності вона, ридаючи, встала. Простягнула до нього руки, і вони, стоячи, обнялися, завмерли в довгому поцілунку.

Рипнув паркет. Поряд із ними стояла жінка, це

1 ... 101 102 103 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Виховання почуттів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Виховання почуттів"