Читати книгу - "Виховання почуттів"

розмовляла, нікого не обходячи увагою, викликаючи репліки, яких сама хотіла, уникаючи ризикованих! Простісінькі слова в її устах, здавалося, повідали якусь таїну; найменша усмішка навівала мрії; коротше кажучи, її чарівливість, як і чудові пахощі її парфумів, що завжди линули від неї, були чимось складним і незбагненним. Фредерік у її присутності щоразу зазнавав утіхи, якогось нового відкриття; а проте вона зустрічала його завжди з однаковим спокоєм, що нагадував дзеркальну гладінь прозорих вод. Але чому в її поводженні з племінницею був такий холод? Інколи вона навіть кидала на неї якийсь дивний погляд.

Тільки-но зайшла мова про шлюб, вона звернула увагу пана Дамбреза на кволе здоров'я «любої дитини» й одразу ж відвезла її на води в Баларюк. Коли вона вернулася, постали нові перешкоди; жених іще не здобув становища в світі, це палке кохання не заслуговує на серйозне ставлення; та й зачекати — не велике лихо. Мартінон відповів, що почекає. Його поведінка була вельми шляхетна. Він вихваляв Фредеріка. Більше того: він повчав його, яким чином сподобатися пані Дамбрез, навіть натякнув, що дізнався від племінниці про тітчині почуття до Фредеріка.

Щодо пана Дамбреза, то він був далекий від ревнощів, він оточив свого молодого друга увагою, радився з ним про різні речі, навіть піклувався про його майбутнє і якось, коли зайшла мова про дядечка Рока, лукаво шепнув йому на вухо:

— Ви вчинили слушно!

І Сесіль, міс Джон, прислуга, воротар — геть усі в цьому домі ставилися до нього якнайкраще. Він бував тут щовечора, залишаючи Розанетту саму вдома. Майбутнє материнство настроїло її на серйозний, ба навіть трохи сумний лад, немовби її мучила якась тривога. На всі запитання вона відповідала:

— Ти помиляєшся! Я почуваюсь добре!

Річ у тім, що вона свого часу підписала ще п'ять векселів і, не насмілюючись сказати про це Фредерікові, після того як він оплатив першого векселя, знову приходила до Арну, котрий письмово пообіцяв їй третину прибутків од газового освітлення по містах Лангедока (чудове підприємство!) і порадив не користатися з цього листа до зібрання акціонерів; збори відкладалися з тижня на тиждень.

Одначе Капітанша потребувала грошей. Вона скорше померла б, ніж попросила у Фредеріка. У нього брати вона не хотіла. Це могло осквернити їхню любов. Він і давав кошти на домашні потреби, але коляска, яку наймав помісячно, та інші витрати, неминучі відтоді, як він почав відвідувати Дамбрезів, не дозволяли йому вділяти більше грошей своїй полюбовниці. Двічі або тричі, вертаючись у незвичний час, він ніби помітив чоловічі спини, що шмигнули за дверима; та й вона часто виходила з дому, не бажаючи признаватися, куди йде. На днях він повинен був прийняти рішення. Він мріяв про інакше життя, цікавіше й шляхетніше. Той ідеал змушував його бути поблажливим до дому Дамбрезів.

Цей дім становив інтимний закуток вулиці Пуатьє. Тут він зустрічав великого пана А, знаменитого Б., глибокодумного В., красномовного Г., колоса Д., старих тенорів лівого центру, паладинів правого, бургграфів «золотої середини», вічних простаків комедії. Його приголомшила ницість їхніх промов, їхня дріб'язковість, їхня задавнена лють, їхня безсовісність; усі ці люди, що подали голоси за конституцію, зі шкури пнулися, аби знищити її, і дуже метушилися, випускали маніфести, памфлети, біографії. Юссоне створив у цій царині справжній шедевр, написавши біографію Фюмішона; Нонанкур займався пропагандою по селах, пан де Ґремонвіль укоськував духівництво, Мартінон об'єднував молодих буржуа. Кожен старався в міру своїх сил, навіть Сізі. Міркуючи тепер серйозно, він день при дні роз'їжджав кабріолетом у справах їхньої партії.

Пан Дамбрез, як той барометр, постійно виражав останні коливання. Аби тільки заговорили про Ламартіна, як він зараз же наводив слова якогось простолюдця: «Досить нам ліри[56]!» Кавеньяк у його очах був лише зрадником. Президент, яким він захоплювався протягом трьох місяців, починав падати в його думці (бо йому бракувало «необхідної енергії»); а що панові Дамбрезу потрібно було завжди мати якогось рятівника, то після подій біля Консерваторії вдячність його перекинулася на Шангарньє… «Слава Богу, Шангарньє… Будемо сподіватися, що Шангарньє… О! Нічого боятися, поки Шангарньє…»

Над усіх ставили пана Тьєра — за його книжку проти соціалізму, в якій він показав себе як письменник і мислитель. Особливо ж висміювали П'єра Леру, котрий цитував у палаті філософів, глузували з фаланстерів. У театрі аплодували «Ярмаркові ідей» і порівнювали автора з Арістофаном. Фредерік подивився п'єсу, як і всі.

Політичні теревені й вишукані страви приглушували його моральне чуття. Хоч би якими нікчемними здавалися йому ці люди, він пишався знайомством із ними, і в душі йому хотілося домогтися шани в буржуа. Така коханка, як пані Дамбрез, допомогла б йому висунутись.

Він узявся робити все, що для цього потрібно.

Він траплявся їй назустріч, коли вона гуляла в театрі, не впускав нагоди зайти до неї в ложу привітатися і, взнавши, о котрій годині вона ходить до церкви, ставав у меланхолійній позі за колоною. З приводу цікавих новин, довідок про концерти, книжок та журналів, які вони брали одне в одного, обоє постійно обмінювалися записками. Крім вечірніх візитів, Фредерік інколи навідував її і вдень; радість його зростала з кожним кроком, коли він проходив крізь браму, через двір, передпокій і дві вітальні; нарешті вступав він до її будуара, безгомінного, як могила, теплого, як альков, де його оточували м'які меблі і всілякі речі: шифоньєрки, екрани, чаші й таці — лакові, черепашачі, малахітові, зі слонової кості, коштовні, часто повторювані витребеньки. Були дрібнички й простіші: три привезені з Етрета валуни, що правили замість прес-пап'є; фламандський чепчик, накинутий на китайську ширму; ці речі, проте, гармонійно поєднувалися між собою; разом узяті, вони навіть захоплювали своєю шляхетністю, що, певно, походила від висоти стелі, від пишноти портьєр та довгих шовкових торочок, які спадали на позолочені царги табуретів.

Вона майже завжди сиділа на маленькій канапці біля жардиньєрки, що стояла при вікні. Присівши на великий пуф із коліщатами на ніжках, він говорив їй досить щирі компліменти, а вона поглядала на нього, трохи схиливши голову набік, і усміхалась.

Він читав їй вірші, вкладаючи в них усю душу, бо йому хотілося розчулити її, а також викликати захоплення. Вона перебивала його якимось глузливим зауваженням або практичним міркуванням, і розмова їхня раз у раз поверталася до вічного питання — Любові! Вони питали одне одного, що збуджує її, хто глибше відчуває її — жінка чи чоловік, і яка в тих відчуттях різниця. Фредерік намагався висловити свою думку так, щоб у ній не було ні грубості, ані