Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Що за «несподіваний виклик» до Нюрнберга він отримав, Лемкін не уточняв. Він вирушив до Європи в кінці травня, озброївшись посвідченням особи, яке нещодавно надрукували у воєнному міністерстві і яке могло відчинити двері у Німеччині, навіть якщо на ньому стояв штамп «не є перепусткою».{563}
На цій фотографії Лемкін виглядав офіційно: у білій сорочці і краватці, вперше його таким побачили у статті на шпальтах «Вашингтон Посту», яка вийшла на два місяці раніше. Лемкін пильно дивиться у фотокамеру, губи щільно зімкнені, брови нахмурені, погляд цілеспрямований, збентежений. Це посвідчення зазначало, що Лемкін має блакитні очі, «чорне» волосся, якого вже торкнулася сивина, вагу — 176 фунтів, і зріст рівно п’ять футів та дев’ять з половиною дюймів.
Посвідчення Лемкіна від воєнного міністерства, травень 1946 р.
137
Першою зупинкою Лемкіна був Лондон. Там він зустрівся з Егоном Швельбом{564}, головою Комісії Організації Об’єднаних Націй з питань воєнних злочинів, чехословацьким юристом, який був його симпатиком. Перед війною він представляв німецьких біженців-антинацистів у Празі, він також мав паралельні контакти з Лаутерпахтом. Вони обговорювали геноцид і відповідальність, і Лемкін висловив ідею зробити фільм, аби відшукати зниклих воєнних злочинців. Нічого з цього не вийшло. З Лондона він вирушив до Німеччини і до Нюрнберга, куди прибув на початку червня, розминувшись з Лаутерпахтом усього на кілька годин. Того дня за трибуною був Фріц Заукель, відповідаючи на звинувачення у кримінальній відповідальності за примусову працю в Німеччині, розповідаючи суддям про свою зустріч з Франком у Кракові відразу після його повернення з Лемберга у серпні 1942 року. Франк повідомив Заукелю, що вже відправив до Рейху 800 000 польських робітників, але з легкістю знайде йому ще 140 000.{565} До людей ставилися як до дешевого ресурсу.
У суботу, 2 червня, Лемкіну запропонували зустрітися з Робертом Джексоном для з’ясування мети його приїзду до Європи, йшлося про допомогу воєнному міністерству в оцінці наслідків звільнення есесівців з таборів тимчасового утримання. «Понад 25 000 есесівців уже було випущено на свободу»{566}, — сказав Лемкін Джексону. Прокурор, з яким був його син Білл, висловив здивування, оскільки СС переслідували як злочинну організацію. Вони також обговорили роботу Лемкіна над токійськими судовими справами, і було б дивно, якби Лемкін не приплів до розмови слово «геноцид». Формально не бувши членом команди Джексона, Лемкін описав свою роль як «юрисконсульт Джексона», скромно прикрасивши реальність.{567} Він отримав перепустку, яка давала доступ до офіцерської їдальні у Нюрнбергу, з привілеями полковника. Я не знайшов офіційної перепустки до зали суду, і ніхто не зміг мені показати фотографії Лемкіна у судовій залі 600. Багато годин, проведених в архівах «Ґетті Іміджис», теж не дали результатів.
Все ж очевидно, що він був присутнім у Палаці правосуддя, тому що активно полював на юристів групи обвинувачення, а також — що дивує ще більше — проводив розмови з адвокатами захисту. Бенджамін Ференц, молодший адвокат з команди Джексона, описував Лемкіна як розпатлану і дезорієнтовану особу, яка постійно намагається привернути до себе увагу прокурорів. «Ми всі були дуже зайняті, — згадував Ференц, — і не мали бажання слухати про геноцид, про тему, яка не була тим, на що знайдеться час для роздумів». Адвокати обвинувачення хотіли, аби їм дали спокійно «засудити цих хлопців за масові вбивства»{568}.
Одним із прокурорів, який допоміг Лемкіну найбільше, був д-р Роберт Кемпнер, якому він подарував примірник своєї книжки за рік до того, у червні 1945 року. Герман Герінг звільнив його з посади адвоката у Німеччині, потім — вигнав з Рейху, тож Кемпнер тепер був важливим гравцем у команді Джексона: дивовижно, але вони помінялися ролями і Кемпнер тепер був обвинувачем Герінга у суді. Він дозволив Лемкіну користуватися своїм кабінетом, що знаходився у кімнаті 128 Палацу правосуддя («до запитання»{569}), місцем, в якому Лемкін мав можливість обдумати план відновлення своєї кампанії.
Через три дні після зустрічі з Джексонами Лемкін написав об’ємний меморандум, аби викласти аргументи у справі геноциду. Невідомо, чи цей меморандум було написано у відповідь на запит американського прокурора, хоч я у цьому сумніваюся. Документ під назвою «Необхідність опрацювання поняття геноцид у судочинстві» було надіслано Кемпнеру 5 червня. Там доволі детально вказувалося на те, що «геноцид» є належним терміном для опису наміру підсудних знищувати народи, расові і релігійні групи. Інші терміни — такі, як «масове убивство» чи «масове знищення» — були невідповідними, оскільки були нездатні передати суттєвий елемент расової мотивації і прагнення знищити цілі культури.
«Як би ми збідніли, — писав Лемкін, — якби народам, яких німці прирекли на смерть, таким, як євреї, не дали створити Біблію чи не дали народитися Ейнштейну [чи] Спінозі; якби у поляків не було можливості дати світові Коперника, Шопена і Кюрі; у греків — Платона і Сократа; в англійців — Шекспіра; в росіян — Толстого і Шостаковича; в американців — Емерсона і Джеферсона; у французів — Ренана і Родена.»{570}
Лемкін також чітко зазначив, що переймається питанням знищення будь-якої групи, а не лише євреїв. Він виділив поляків, циган, словенців і росіян. Наголошення «лише на єврейському аспекті» є тим, чого слід уникати, оскільки такий підхід буде запрошенням Герінгу та іншим підсудним «використати суд для антисемітської пропаганди». Звинувачення у геноциді має бути частиною ширшої стратегії судового процесу, аби показати підсудних як ворогів людства, адже це «особливо небезпечний злочин», який виходить за межі злочинів проти людяності.
Лемкін надіслав виправлену версію меморандуму Томасу Додду, американському юристу, обвинувачу Франка. До цієї версії він додав новий матеріал, підганяючи документ під потреби отримувача, включивши до списку тих, кого хотіли знищити німці — кілька чехословацьких імен (Бусса і Дворжака). Він також дописав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова», після закриття браузера.