Читати книгу - "Аптекар"

— Звісно, тішилась. А скажи, ти колись мучила жінку?

— Двічі… тобто півтора раза.

— Поясни.

Деніел відхилив голову назад, налагоджуючи вогонь під грилем на пічці. Він слухав дуже пильно. Алекс терпіти не могла, що доводиться про таке розповідати при ньому.

— З першою мені справді нічого було робити. Вона зізналась раніше, ніж я прив’язала її до столу. Взагалі, їй не потрібно було до моєї лабораторії — будь-який звичайний допит приніс би такий самий результат. Бідолашна.

— У чому вона зізналась?

— Терористична мережа намагалася змусити самогубць-камікадзе скоїти терористичні акти в Нью Йорку. Вони в Ірані викрали одну родину, того разу — її батьків, і збирались убити заручників, якщо камікадзе не вчинить, як наказано. Агенція національної безпеки все контролювала до того, як вибухнула хоч одна бомба, але кількох заручників вони таки загубили, — вона зітхнула. — З терористами завжди халепа.

— А що з другою?

— А ця була геть іншою справою. Торгувала зброєю.

— Важко було її розколоти?

— Один із найскладніших випадків у моїй кар’єрі.

Вал усміхнулась, наче відповідь її щиро потішила.

— Я завжди вірила, що жінки здатні витерпіти набагато сильніший біль за так звану сильну стать. Усі чоловіки насправді є дітьми-переростками, — а потім, зітхнувши, додала: — Я змушувала чоловіків благати, змушувала корчитись і, можливо, часом їм траплялось пустити сльозу, але ніхто з них не плакав, як дитина, — і вона надула свою повну верхню губу, випнувши її вперед.

— Я впевнена, що заплакали б, якби попросила, — заохотила її Алекс.

Вал блискуче усміхнулась. — Мабуть, ти маєш рацію.

Деніел щось різав. Алекс вирішила, що треба не так жваво призволятися до винограду. Безперечно, вечерю варто дочекатись.

Вал знову повернулася, щоб за ним спостерігати, а у Алекс раптом прокинулась потреба відвернути її увагу.

— Чудова в тебе квартира.

— Так, чудова, правда? Мені друг її подарував.

— О, і він часто тут ночує?

Скільки ще людей знатимуть про них? Вона вже й так необачно напрочуд відвертою була з цією дивачкою. Їй це, безперечно, обернеться лихом.

— Ні, ні. Ми із Зангом порвали сто років тому. Він був занадто нудним.

— І він дозволив тобі квартиру собі залишити?

Вал здивовано витріщилась на Алекс.

— Дозволив мені? Що ж це за подарунок, коли документи не на твоє ім’я?

— Слушно, — хутко погодилась Алекс.

— А що ти там казала про те, що приспиш Кевіна?

— О, можна я розповім цю пригоду? — втрутився Деніел. — Моя найулюбленіша.

Деніел спеціально розтягував розповідь, розігруючи її, щоб вона сміялась та воркотала. Він наділив Алекс більшим контролем, ніж то було насправді, і вигадав уривки, під час яких він був непритомним. Тож вона мала визнати, що так цей випадок здавався цікавішим. Тепер враження Вал про Алекс було на сто вісімдесят градусів протилежним тому, яке вона мала під час їхньої першої зустрічі.

Вечеря була готова, і Алекс забула про решту. Вона вже давно не ласувала червоним м’ясом, тож її м’ясоїдний інстинкт узяв гору. Коли вона вгамувалась, то помітила, що Вал знову спостерігає за нею: Алекс цілком поглинула її увагу.

Вона глянула вниз — Деніел теж подав Вал тарелю, але вона з’їла лише кілька шматочків свого стейка.

— Ти завжди стільки їси? — спитала Вал.

— Мабуть, коли є така можливість. А коли готує Деніел — то завжди.

Вал примружила очі: — Закладаюсь, ти й грама не набираєш, адже так?

— Гадки не маю. Мабуть, часом треба, так?

— А в тебе ваги хоч є? — допитувалась Вал.

— Ті, якими відважують міліграми, — відповіла спантеличено Алекс. Вал гучно видихнула повітряну бульбашку так, що на чолі здійнялося пасмо волосся. — Мене так дратують люди, у яких від природи швидкий метаболізм.

— Серйозно? — зміряла її поглядом Алекс. — Це ти мені жалітимешся на нашу відносно пересічну генетичну спадковість?

Вал кілька секунд витріщалась на неї, а потім, усміхнувшись, захитала головою. — Та, мабуть, природа не може бути щедрою з дівчиною у всьому.

— А ти виняток, який тільки доводить правило?

— Мабуть, ти мені подобаєшся, Оллі.

— Дякую, Вал. Але насправді мене звати Алекс.

— Байдуже. Знаєш, у тебе багато невикористаного потенціалу. Якщо зробити пристойну зачіску, трохи намалюватись і збільшити груди до середнього розміру, ти ще й нівроку будеш.

— Ее, та мені добре, як є. Дякую. У мене не такі високі сподівання у житті. Так життя легше.

— Серйозно, ти ж, мабуть, і волосся собі сама стрижеш, га?

— У мене немає іншого вибору.

— Повір, порівняно з цим, завжди є інший вибір, — простягши руку через стільницю, вона спробувала торкнутись до волосся Алекс, що спадало їй на очі, але Алекс відсахнулась. Та й справді вже час підстригтись.

Вал повернулась до Деніела, який намагався поводитись непомітно, прихилившись до стільниці просто за Вал, доїдаючи вечерю і ніби ховаючись від жінки. І Алекс цілком його розуміла. І цілком збагнула, чому вона налякала Деніела під час їхньої першої зустрічі.

— Підтримай мене, Денні. Хіба ти не гадаєш, що Алекс може бути гарною, якщо постарається?

Деніел закліпав очима, як робив завжди, коли дивувався.

— Але ж Алекс і зараз гарна.

— Оце джентльмен. Як дивак Кевін.

— Я вважатиму це за комплімент.

— Це й справді комплімент. Можливо, найкращий, який я колись казала, — погодилася Вал.

— Як довго ви знаєтеся з ним? — поцікавився Деніел.

— Занадто довго. Гадки не маю, чому й надалі відчиняю йому двері, коли він приходить, благаючи. Мабуть, справа у владі, — вона знизала плечима, а коли сповзло плече в її шовковому вбранні, вона його не поправила. — Мені подобається, коли хтось такий сильний робить те, що я попрошу.

У передніх дверях зацокотіли ключі. Алекс зіскочила зі стільця, машинально напруживши м’язи. Вал глянула, як Деніел зиркнув на Алекс, теж напружуючись, ладний піти під її проводом.

— Чудні ви обоє, — мовила Вал.

Засапано в кухню забіг Ейнштейн, і Алекс розслабилась.

Подивившись на собаку з висолопленим язиком і нетерплячими очима, Вал спитала:

— Йому щось треба?

— Мабуть, він хоче пити, — відповіла Алекс.

— О, — роззирнувшись у кухні, вона схопила декоративну кришталеву вазу, що стояла посередині кухонного острівця, і набрала у мийці води. Ейнштейн, вдячно облизавши їй руку, почав хлебтати воду.

— Приємно пахне, — сказав Кевін, вийшовши з-за рогу.

— Можеш моє доїсти, — мовила Вал, не дивлячись на нього. — Я вже наїлась. — На пробу, вона почухала собаці за вушком.

Кевін зручно похилився на кухонний острівець, почуваючись цілком як удома й доїдаючи вечерю Вал.

— Ви ладите?

— Ти мав рацію, — відповіла Вал.

Кевін переможно усміхнувся.

— Я ж казав, що тобі з нею сумувати не доведеться.

Вал, випроставшись, усміхнулась у відповідь.

— Усі, хто