Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Судно. Правильно казати: судно. І ти в ньому сидиш, друже. 

Капітан впіймався на сонячного зайчика — і тернув ганчіркою нереальну плямку пилу на панелі. 

— Тридцять років мене носило не біля тих берегів, і я займався бозна-чим. Іноді чимось престижним, іноді чимось прибутковим, та направду — не бридився ніякою роботою, якщо вона була чесна. Я не шкодую — аж так і треба чинити, якщо ти — глава сімейства, та-ак. Тільки начепивши на дах шашечки й опинившись в обіймах київських вулиць, я нарешті відчув, що тримаю в руках потрібний штурвал. 

Що таке сила моменту? Це коли педант готовий порушити правила заради чогось, що раптом виявилося важливим. П’ять хвилин тому, не боячись штрафу, Капітан посадив Ореста на переднє сидіння, хоча закон дозволяв це лише за наявності дитячого автокрісла. Усе вирішило одне речення. 

— Я бачив ранковий Київ тільки раз — ми їхали з дитячого будинку на вокзал. Я сидів біля вікна, — Орест поклав руку на капот, наче хотів увібрати в себе тепло серця машини. 

І цим розтопив серце Капітана. 

— Тоді тобі на переднє, — сказав він. 

Орест похитав головою, і причиною виявилося не знання законодавства. 

— Спереду сидить той, хто платить, — Орест кивнув на мене. — Це правильно. 

Ми спустилися до паркінгу лікарні, де Капітан уже грівся на сонці, очікуючи свого постійного клієнта, який не зі своєї вини припинив щоденні пробіжки. Коли з-за припаркованих машин вигулькнула хлоп’яча голова, радість зустрічі змінилася подивом — Капітан нечасто бачив мене в компанії, а з дітьми — так і взагалі ніколи. 

Тепер цей хлопчисько тримав в одній руці рюкзак, а другу поклав на капот. Він чекав. Раптом я зрозумів: він чекає не відповіді на запитання, чи можна йому сісти поруч із водієм, а мого підтвердження, що я його не обдурив, угода діє, і він може сісти в таксі. 

— У мене теж немає грошей, — підбадьорив я Ореста. — Тому Капітанові доведеться везти нас у кредит. 

— Жодних кредитів! У мене сьогодні вихідний, — Капітан дістав із полиці під заднім склом кузова маленьку туго набиту подушку й кинув на переднє сидіння, щоб юний пасажир міг умоститися якомога вище й нічого не пропустити. Питання було вирішене. 

— Чому ж ви не сказали, що відпочиваєте… — почав було я, але Капітан у відповідь лише підморгнув і наказав: 

— Усі на борт! 

Так Орест і опинився на передньому сидінні. Умостившись на подушку й притиснувши до колін рюкзак, він всотував ранковий Київ. Я б припустив, що він геть забув про нашу присутність, але з Капітаном це навряд чи було можливо. Той детально розпитував мене про самопочуття, ділився новинами, цікавився, чи не знайомий я з музикантом Міцним, — я почувався студентом, якого батько зустрічає на вокзалі після першої сесії. Відповідав я мляво, хотілося притиснутися обличчям до скла й мовчки дивитися з вікна на сонні вулиці — адже я не бачив їх аж три дні. Зрештою Капітан списав мій настрій на слабкість людини, яка вийшла з коми, і з колонок полинув блюз. 

Я зробив те, що хотів — виявляється, часом дуже просто робити те, що хочеш, — притиснувся обличчям до скла і став спостерігати, як пропливають повз нас будинки, автомобілі, пішоходи. Я жадібно вихоплював очима жіночі постаті й не зразу зрозумів, що просто боявся проґавити, якщо раптом вулицею йтиме Інара. 

— Хочу зараз на пробіжку, — сказав я Капітанові, намагаючись відволіктися від картини, що постала перед очима: Інара заходить у ліфт, ковзає по мені байдужим поглядом, і я залишаюся сам у порожньому холі й у всьому світі. 

Капітан миттю прикрутив звук, прийнявши моє зауваження як запрошення до розмови. 

— А лікарі вам дозволили? Хіба вам не потрібен спокій? 

— Лікарі не знають. Ми втекли від них, — втрутився Орест. — Ви дивилися «Достукатись до небес»? 

Капітан розвернувся до мене так різко, що я злякався за нашу безпеку. 

— Ви обоє втекли? — спитав він, роблячи між словами такі довгі паузи, що в кожну з них можна було вмістити пару автомобільних аварій. 

— У нас справи, — відповів замість мене Орест. — У всіх чоловіків, які себе поважають, є справи, які не можуть чекати понеділка. 

— Та-ак, — тільки й сказав Капітан, повернувшись у вихідну позицію й вочевидь намагаючись скласти в голові прийнятну картину світу. — То ви втекли на пробіжку? — нарешті вигадав він пояснення тому, що відбувається. — Схоже, це увійшло в моду. Учора я забрав біля готелю жінку, якій просто хотілося побігати Подолом. Чекав її так само, як чекаю вас, Едеме, — а лічильник же працює... Що відбувається з нашою економікою? Хто витрачає гроші на дорогу заради пробіжки? Взув кросівки — і бігай навколо будинку! 

— Це не так-то просто. Якось я вибрався побігати в сусідній ліс, а потім тиждень відпрацьовував черговим у їдальні, — зауважив Орест. 

Чому б справді не прогулятися вдвох, подумав я. Навряд чи я побіжу, максимум — спортивна ходьба. Ми б розім’ялися з хлопчиськом на свіжому повітрі, щось перекусили б, а потім я провів би його в дитбудинок. 

— Оресте, у тебе термінові справи чи вони можуть трохи почекати? Може, побігаємо разом? — спитав я й раптом зрозумів, що мені просто не хотілося залишатися на самоті. 

Подлубавшись у рюкзаку з ретельністю митника, хлопчик вийняв товстий блокнот. Кілька секунд він роздивлявся його сторінки, аж поки я не зазирнув через плече й не виявив, що він укляк над цнотливо чистим аркушем. 

— Та, мабуть, не такі вже й термінові, — діловим тоном повідомив Орест і запхнув блокнота назад у рюкзак. 

Капітан, від чиїх очей не сховалися ці маніпуляції, розреготався. 

— Оресте, відкрий бардачок, — велів він. 

— Ну нічого собі! 

У бардачку виявилася чимала колекція сонцезахисних окулярів різних кольорів і розмірів. 

— Постійно забувають у машині, та-ак, — пояснив Капітан. — Вибери собі підходящі. Опусти козирок — там є дзеркальце, можеш зацінити, чи як ви там, молоді, кажете. 

Що зробила б сучасна людина, повернувшись додому після тривалої відсутності? Зазирнула б у свій мобільник. Пропущені дзвінки, листи без відповіді, непрочитані повідомлення в месенджерах і новини соціальних мереж — проігноруй усе це, і суспільство зітре тебе гумкою, як прикру помилку. 

Екран загорівся, коли я поставив телефон заряджати, але я його не ввімкнув. Побуду деякий час вм’ятиною на аркуші паперу, що колись беріг слід олівця. Для світу я досі лежу без руху на лікарняному ліжку. Хай так і буде. 

Орест роззувся, але