Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А потім що? Склали типову обітницю «братерство важливіше кицьок»? Благаю, скажіть мені, що ви клялися на мізинчиках…
— Та ні, вона нам обом дала відкоша. Принаймні спочатку, — пролунало в мене за спиною. Довелося крутнутися до Луки, котрий встав й навіщось наблизився до мене.
— І ви одне одному заліковували душевні рани? — дещо глузливо вточнила я, бо мені ж було відомо, що й у школі Соретті не витрачав час дарма на страждання, він заробляв свої перші грубі гроші.
— Та ми викинули її з голови аж до самого випускного. В нас була купа інших справ, ну і прихильниць також, — ось на цих словах Кірстен гмикнула. — А ще ми інколи навчалися.
Я напружено ковтнула слину — голос Тоні почувся геть поряд. І я могла б обернутися, щоб пересвідчитись, чи не помилилася, та горіхові очі з тими бешкетними бісиками вже вполювали мій погляд й міцно його тримали.
Одночасна близькість Луки й Тоні мене серйозно бентежила. І зовсім не через обіцянку останнього взагалі не займати мене.
Раптом я відмітила, що Кірстен, окрім того гмикання, не видавала більше жодного звуку й облишила соус, що й далі булькав в каструлі, хоч якось порушуючи тишу, котра запанувала у кухні. А Сильвія припинила жувати оливки, котрих напхала повний рот…
— І що ж ви втнули на випускний? Зіпсували їй сукню? — на моєму рахунку вже була одна зіпсована — на передзаручинах.
— Можна й так сказати, — це насмішило Соретті, й хвиля теплого дихання лизнула мою шию. Так близько, він стояв так близько до мене. Менш ніж за крок. На відстані доторку, котрий він не збирався робити. Й котрого я жадала усе дужче.
Лука, поки я відволіклась на боса, теж зменшив відстань між нами. Що ці двоє вже замислили, га?!
— Годі її мучити. Може, покінчимо із цим? Бідолашна Елізабет геть розгубилася, — з приманливою іронією промуркотів Лука. Й чомусь мені здалося, що далі я мучитимуся тільки сильніше. — Ми нарешті отримали її.
— Отримали? — зачудовано повторила я.
Погляд горіхових очей вивчав кожен сантиметр мого обличчя, та, звісно ж, після того, як я перепитала, він зупинився на вустах.
— Разом, — додав Лука.
— Разом? — знов мовила я.
— Одночасно, piccina.
Знайомий п’янкий акцент вдарив по моїй свідомості. Вдарив, але не вимкнув її.
— Як ти її назвав? Piccina? Непогано, — прицмокнув Лука, немов скуштував якийсь вишуканий десерт, що прийшовся йому до смаку. — До речі, piccina, я бармен, ти ж не забула? Мене ваблять усі, не тільки білявки…
Нехай метикувала я довгенько, але ось тут до мене нарешті дійшло, яким чином двойко цих покидьків знущались з мене й що саме мала на увазі Сильвія.
Саме вчасно, бо Лука здійняв руку й потягнувся до мого лиця.
— У тебе тут щось… Здається, вія.
Вгатити найліпшого друга Тоні по пиці в перший же день знайомства навіть за моїми мірками було паскудною ідеєю, хоч він і заслуговував на це, власне як і Соретті. Та я лише відступила. Убік. Не в босові лаписька, нехай він й чатував на мене ззаду.
Подальші події відбулися майже блискавично: Лука не встиг вчасно спинити руку й втрапив пальцем в око Тоні. Той заволав якісь матюки італійською і відсахнувся. Кірстен, тамуючи сміх, так тряслася, що впустила на підлогу ложку. А Сильвія від реготу вдавилася оливкою.
Схрестивши руки на грудях, ніби це захистить мене від впливу двох досвідчених розпусників, я з докором позирала на них. Але на одну мить, на одненьку мить я дозволила їм обом — одночасно — пробратися в мою уяву.
— А повідомити звичайним способом, що у вас двох інколи трапляються трійнички ви, звісно, не могли?
— Цей варіант був солодшим, нехай і не найпростішим, — пояснив Лука без жодних докорів сумління. Схоже, як і його друг, він ніколи ними не переймається. Це ж не затримка замовлених у «Золотому драконі» реберець.
— Цікаво, що б сказала на це твоя сусідка.
— Ти її заразила, Кірстен! — миттєво обурився він.
— А моя сусідка чомусь анітрохи не здивована, — навряд це зачепило Соретті сильніше аніж палець в оці, бо він й досі затуляв його долонею.
— Господи, Тоні, я б не здивувалася, навіть почувши, що ти мав секс із кактусом.
— А вона рожевих окулярів не має, — мрійливо проспівала Сильвія. Мабуть, у неї у голові знов заграли кляті весільні дзвони.
Решта вечора була більш-менш тихою, якщо не рахувати вибухи сміху й глузливі вигуки, що вливалися в бесіду так само природно, як вино в наші шлунки, поки ми смакували неймовірну лазанью, пасту з баклажанами й реберця, які нарешті отримав Лука й невпинно усіх пригощав, хоч Тоні й крутив носом.
Та вся ця атмосфера лишилась в межах квартири на другому поверсі за зеленими дверима. Попри його невеличку витівку з Лукою, бос й далі не торкався мене, ба більше — він майже не говорив зі мною на шляху до родинного гніздечка. Навіщо ми повертались туди, я так і не втямила? Він усе зіпсував. Зараз, мабуть, шкодував про це.
А я… Я ніколи раніше не помічала, наскільки часто він опиняється поряд й постійно торкається мене. Грається з волоссям, або дає мені щигликів, чи обіймає мене, шепоче щось непристойне на вушко, обов’язково вхопившись за мочку губами… І Господи, як сильно мені усього цього бракувало. Навіть до тої текільно-туманної ночі його руки час від часу опинялися в мене на тілі… Змерзлому самотньому тілі, нехай в салоні автівки й було досить тепло.
Дідько! Та я вже й не сердилася. І спокуса зіпсувати вечерю, коли ми сиділи за столом разом з його друзями, не поверталася. Тоні завжди був аморальним, це не відкриття, зроблене сьогодні вперше. Не несподіванка. А він ще й показав мені приховану часточку свого життя, ледь не найважливішу, про яку більше не відав, мабуть, ніхто…
Я цінувала це. Цінувала, але поступатися не збиралася.
Частина мене вчепилася в застереження Сильвії як в рятувальне коло, й переконувала, ні, волала в моєму мозку, що я маю піти, що так буде краще для нас обох. Доки ще не пізно. Доки я й сама остаточно не втратила голову.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон», після закриття браузера.