Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І зараз він посміхався мені.
— Я через Петру на італійську їжу дивитись не можу, — зізнався він. — Вона викликає в мене тепер печію. Мабуть, до виразки і ще біс знає чого вже недалеко.
— Але білявки тебе чомусь ваблять і далі, — зауважила Кірстен, яка, схоже, завжди й до всього мала уїдливі коментарі. От вона мені зразу сподобалась!
— Це так, — Лука не заперечував. — Вона, мабуть, перша білявка, біля якої мій прутень прагне взяти участь у програмі захисту свідків і сховатись якнайдалі.
— Так, нащо впадати за драконицею-шефинею, якщо в тебе сусідка під боком.
— Кірстен! — прогарчав він, хоч і не сердився, ну, принаймні мені так здалося.
— Що, промінчику? — засміялася вона. — Не звертай уваги, Елізабет, він лише вдає з себе мученика. Але він сам зголосився піти до «Рубіроси» барменом. Він просто йолоп. Ось і все. Це невиліковно.
— Хто б казав! — пирхнув Лука. — Ніби ти не працюєш в «Орегано».
— Хвилиночку! — влізла я в їхню суперечку. — Тобто ти працюєш в «Рубіросі»? — вказала я на Луку.
— Це тобі вже відомо, серденько, — з лагідним кпином підтвердив він. І Тоні ніяк не відреагував на оце його ліниво-звабливе «серденько», що було геть дивно.
— А ти — су-шеф в «Орегано»?
Кірстен кивнула, не порушуючи мовчанки, даючи мені змогу зібрати думки до купи.
— Себто у вас тут щось штибу Ордену Фенікса?
— А що тебе дивує, Бессі? — знову відкрив рота бос. — Я ж казав, за моїми ресторанами наглядають.
— А хто робить це у «Вітторії»? Зараз тут бракує декого з твоїх друзів? — глянула я на нього.
— Та ні, заради такої урочистої події як знайомство з тобою, ми зібрались усі, — вставила Кірстен. Зрозуміло, якщо вона й може тримати тишу, то недовго.
— Там мені звітують буквально усі. Звісно, за татковою спиною.
Я приголомшено кліпнула. Тоні, хай тобі грець! Що це за шпигунські ігри?!
— Навіщо?
Він стенув плечима й приклався до келиха. Й тільки після того, як підкреслено старанно облизав губи, впевнившись, що я усе ще не можу не спостерігати за цим видовищем, відповів.
— Вони розуміють, коли я отримаю «Вітторію», мене цікавитиме не їхній професіоналізм, а вірність. До того ж вони ніяк не зраджують Великого Джо, лише повідомляють мені стан справ, от і все.
Гаразд, знов таки химерний, та це мало сенс.
Втім мені все одно бракувало пояснень. Поряд із Соретті це вже також традиція.
— А крижане стерво? — Лука порскнув. Схоже, прізвисько, яким я нарекла Петру, — єдине, що він про мене не чув. — Хіба вона не знає, що Лука твій друг?
Термін «споріднена душа» краще не використовувати, чомусь він тхнув казками про принцес.
Соретті розвів руками. Добре, що в келиху майже не лишилось вина, інакше в Кірстен на світло-сірій стіні з’явилась червона інсталяція. Якраз під кашпо з кімнатною рослинкою.
— Їй завжди було байдуже до мене, мого життя й оточення. Усе, що я зробив, — з образи перетворив це на перевагу. Хіба це погано?
Мабуть, ні, якщо Тоні нікого не силував, і його друзі самі зголосилися йому допомогти. Це навіть благородно. Самовбивчо, але благородно. І винахідливо.
— Не роби з мене монстра, Лізбет, — додав він тихіше, та його слова усе одно прокотилися повітрям кухні, сповненим томатно-часникового аромату.
Тоні зробив крок до мене, усього лише одненький крок, і спинився. Схоже, він до останнього збирався дотримуватись своєї обіцянки, яка вже потроху перетворювалася на проблему.
Ось що б він зробив у присутності друзів? Пригорнув мене? Узяв за руку? Встав би поряд? Або поцілував? Чи нічого з цього? Трясця! Тепер мені було конче необхідно з’ясувати це!
— Та який з тебе монстр, ти такий самий йолоп, як наш промінчик. Чи пан Безхатченко. Ти ж переконав бідолашну, що тобі ніде жити? — тим часом Кірстен не збиралася полишати Луку у спокої ні на хвилину.
Але в дечому вона помилялася. Стосовно Тоні.
Він дійсно міг бути потворою, міг перетворитись на неї з відсутністю любові й турботи в дитинстві, впливом отруйного мангеттенського середовища, в яке потрапив згодом й варився там досі, та його розумом лихого генія. Та з нього вийшло б чудовисько, гірше за Джаспера Недоумка-п’ятого!
Лука ніяк не відреагував на її чергову насмішку, тож Кірстен, зітнувши плечима, вилила в каструлю вміст чорного горня.
— А що ти від них хотіла? Яке дибало, таке й здибало, — судячи з виразного погляду, котрим Сильвія супроводила свої слова, оте уточнення, наскільки ці двійко друзів схожі одне на одного, призначалося мені.
Але я поки так і не розшифрувала її натяк. Важкувато тямити, що відбувається, після стількох подій тривалістю усього лише в добу. Яка ще не скінчилася. А я вже почувалася виснаженою. Й хотіла напитися. Бажано — в пентхаусі, де ми з Тоні переважно були наодинці. Виявляється, там дресирувати його й збиратись до купи простіше аніж будь-де. До сьогоднішнього дня я цього ніколи не помічала.
— Що, невже ніколи не гризлися? І не чубились? — наморщила я чоло. Нізащо не повірю, що вони жодного разу не зацідили одне одному по пиці, особливо коли були підлітками. Мої однокласники частенько билися, а вже за годину-другу жлуктили пиво під трибунами на стадіоні й обіймалися як рідні. І приводом для бійок майже завжди було одне й те саме. — Навіть через дівок? Може, його й ваблять лише білявки, але ж ти… — розвернулась я до Тоні, — ти — Соретті.
В перекладі на мангеттенську це значить, що він грає усе, що ворушиться. Такий собі синонім безладного сексу.
Так, мамцю, і це мій наймач. І майже мій хлопець, хоч ми й ніколи ще не зачіпали цю тему. Чоловік мрії! Просто знахідка!
Мама візьме гріх на душу уперше в житті й вб’є мене, я це передчувала.
— Взагалі у школі ми впадали за однією дівулею… — Тоні перезирнувся з другом, немов перепитував мовчки, за допомогою погляду або телепатії, чи варто йому продовжувати. Або заохочував Луку доєднатися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон», після закриття браузера.